Читать «Мотря» онлайн - страница 292
Богдан Лепкий
Так усе кінчиться на світі, усе…
Задуманий гетьман не чув, коли в кімнату ввійшов його карлик. Гетьман здивувався, бо весельчак був у звичайному вбранню і обличчя його теж звичайне.
— Ти звідки тут узявся?
— Прийшов потішити вас, пана й добродія мого.
— Ти? Мене?
— Так. Блазень прийшов потішити ясновельможного пана гетьмана. Люди ніяк розуміти не хочуть, що й блазень іноді має право, щоб на нього дивилися поважно. І блазень чоловік. Усі ми кінець кінцем лиш люди і всі ми бідні. Нема щасливого на світі. Щастя триває коротко, бо коли б воно довго тривало, перестало б бути щастям. Збуденіло би, мій пане.
— Філософствуєш?
— Думаю. Я не звільнений від обов'язку думання, хоч шляхтич. І тому на мене дивляться, як на блазня. В театрі життя подуріли актори. Коміки роблять трагічні міни, трагіки комічні, а в суті речі все одно, яку роль граєш, головна річ, як ти граєш її. Всі ми граємо наші ролі погано. І тому наш театр скучний.
— Ти песиміст.
— Песиміст, сиріч чорногляд, цінує цінності життя мірою ціни, якою платить за них, оптиміст цінує їх по стійності їхній.
— Говориш, як наші професори.
— Вони теж блазні, тільки на катедрах.
— А ти професор у блазеньському вбранні?
— Нині я тільки чоловік. І як чоловік до чоловіка приходжу до вас сповнити людський обов'язок.
— Себто?
— Себто, щоб потішити вас.
Говорив так поважно, що гетьман задумався над ним.
Дійсно, він дотепер дивився на нього, упослідженого від природи чоловіка, виключно як на сміховиту фігуру і щолиш нині бачить, що ця фігура теж чоловік. — Коли б ми на людей дивилися як треба, може б, і не було тільки трагедій на світі.
І гетьман, забуваючи, що це його весельчак, простяг до нього руку.
Карлик розплакався. Його обличчя, опечене природою, в плачу робилося ще гірше, поганим, плачу гідним.
— Філософ плаче. Так-то ти потішаєш мене, таку розвагу приніс.
— Я вперше ближнього побачив. Всі ми ближні, щолиш у нещастю.
— Що ж ти порадиш, коли Бог так світ цей построїв.
— Бог сотворив світ, а строять його люди.
— Люди теж сотворіння Божі.
— Може, чортячі.
— Не знаю.
— Усі ми знаємо мало. Та тільки різниця, що одні мають сміливість признатися до того, а другі — ні. Одні кричать і галасують, а другі тихо терплять.
— Ти до тих, других, належиш?
— Не люблю галасливих людей. Вони або мають нечисту совість, або бояться. Криком гадають заглушити одне і друге. А врешті-решт прийде смерть і всім нам рівно затурить уста. Тоді я так само тихо лежатиму, як Любов Федорівна, блазень, як його пан, — гетьман. Та тільки різниця, що за рік-два про мене й пес не гавкне, а про вас говоритимуть довго. Брехатимуть. Не знаю, хто нещасливіший з нас. Найщасливіші ті, що нічого не роблять. Вони до тої міри перейняті безділлям, що на діло не мають часу. І так їх минає життя. А по смерті всі ми рівно не робимо нічого.
— Гадаєш?
Карлик утер рукою сльози:
— Збрехав. Ті, що працюють за життя, і по смерті трудяться. Праця працює за них. Вона вічна. Ти, гетьмане, напрацювався чимало. Чи на пожиток, чи на шкоду — це будучність покаже. Не помиляються лиш ті, що нічого не роблять… Я прийшов потішити тебе.