Читать «Мотря» онлайн - страница 290

Мотря смуток від гетьмана відчула. Тихо похилилася над ним і поцілувала в чоло.

— Іване Степановичу! — казала. — Не сумуй. Тобі треба веселим бути і сильним. Смуток висмоктує сили. Кажи засвітити дванадцять ярих свічок, прибрати стіл квітками, подати щонайсмачніших страв і щонайдобрішого вина. Не прощання святкуватимем нині, а весілля душ наших, з'єдинення наше не до гробу, а на віки вічні. Вип'ємо повні чарки, щоб гореч не оставалася насподі. Вип'ємо на потугу твою, на щасливе здійснення задумів твоїх. Клич прислугу, кажи світити світло!

Гетьман встав і взяв її за руку. Не говорив нічого.

— Боїшся, чи не приступає до мене? Заспокійся, Іване Степановичу, я спокійна. Я, дійсно, хочу нині веселою бути. Коли б так літо, нарвала би квіток і посплітала б вінки на голови наші, як колись старинні римляни квітчалися, лягаючи до пиру. Так під снігом квітки, під снігом квітки наші, Іване. Але прийде весна і вони оживуть. Оживуть гадки наші і розцвітуться колись, як найпишніший цвіт. Чого ж тоді нам сумувати? Кажи світити дванадцять ярих свічок, по вечері настроємо бандури, грати, співати будемо за всі часи! Ти ж сам колись недавно казав: carpe diem. Настільки я латинь знаю. Користаймо з хвилини.

Гетьман пильно вдивлявся в її очі.

— Гадаєш, збожеволіла Мотря? Ні, ні, вона впилася щастям, як старим вином. Не все, що старе, погане, говорив ти недавно. В старині є своя краса, як є краса в майбутнім. А в теперішності, коли лучиться гарна хвилина, так не марнуй її: carpe diem. Кажи, Іване Степановичу, заставляти стіл, зробимо весільний бенкет!

Гетьман притягнув її руки до себе і кріпко обняв за стан.

— Бідна, бідна Мотря!

В печі ще раз спалахнув вогонь і погас.

КАРЛИК — ЧОЛОВІК

Над Бахмачем гуділи вітри і мело снігами.

Понаносило їх цілі гори. Як гарно було на свята, так погано зробилося тепер.

У в'їздовій алеї лежали від дерева до дерева білі пороги. Добре, що не їде ніхто. Пізня ніч. Вже другі півні співають.

Двір спить. Тільки варти перекликаються кругом.

Стогнуть дерева, змагаючись з вітрами.

На ранок буде багато поломаних гілляк…

З гетьманської робітні смуги жовтого світла крізь шибки на сніг вибігають. Ніби пустилися йти, так вітер не пускає…

Гетьман за столом над паперами сидить. Ще раз перебігає їх очима, порівнює, ніби плюси й мінуси рахунків докупи зводить. Плюси по Карловім боці. Все промовляє за ним. Від Станіслава довірені люди приходять, весь народ кричить: спасай!

А йому все-таки зважитися тяжко.

Не через що, а через своїх людей. Не довіряє їм. Життя не довіряти навчило. Лиш хитрощами, лиш увагою великою можна в нас пробиватися вперед. Невблаганним треба бути до себе і для других, щоб до цілі дойти. Так розум велить, хоч серце другого бажає.

Прикро жити в незгоді між розумом і серцем, але жити треба.

Від природи лагідний і м'ягкий, любитель філософії і мистецтва, опікун культури і ширитель просвіти, кожний свій гострий крок болючо відчуває. Суди, тортури, кара — яке воно страшне! Чи доживе він іншого порядку?