Читать «Корабельна катастрофа» онлайн - страница 3

Ця пропозиція заперечень не викликала, хоча й не збудила особливого захоплення: вже кілька днів саме слово «пиво» навіювало смуток на членів клубу, які щовечора невесело підраховували, скільки лишилося пляшок.

— Ось і Гевенс! — мовив хтось, наче зрадівши з можливості змінити тему. — А що ви, Гевенсе, думаєте про цей корабель?

— Я не думаю, — неспішно запалюючи сигарету, відповів Гевенс, високий, ввічливий, небалакучий, одягнений в бездоганний костюм англієць, — я знаю. Він доправив мені вантаж з Окленда, від фірми «Дональд і Еденборо». Я саме зібрався на борт.

— Але що це за корабель? — запитав сивий моряк.

— Не маю ані найменшого уявлення, — відповів Гевенс. — Либонь, якийсь трамп, зафрахтований ними.

По цій мові англієць незворушно й статечно пройшов далі і незабаром уже сидів на кормі вельбота, пильнуючи, аби не забруднитись, і вправно підводив вельбота під борт шхуни, спокійним і ввічливим тоном віддаючи команди галасливим канакам.

Біля трапа його зустрів засмаглий, обвітрений капітан.

— Гадаю, ваш вантаж призначений нам, — сказав англієць. — Я — містер Гевенс.

— Саме так, сер, — відповів капітан, тиснучи йому руку. — Власник судна, містер Додд, чекає вас у каюті. Обережно, у нас тут щойно пофарбували…

Гевенс ступив у прохід між бортом і рубкою, спустився по трапу в каюту.

— Містер Додд, якщо не помиляюсь? — звернувся він до присадкуватого бороданя, який щось писав за столом. І раптом вигукнув: — Та це ж Лауден Додд!

— Я, я, мій друже! — радісно відповів містер Додд, жваво підхоплюючись. — Прочитавши твоє прізвище у фрахтових паперах, я вирішив, що це саме ти! А ти нітрохи не змінився: все той же незворушний, зібраний британець.

— А ось про тебе цього не скажеш: адже ти, здається, сам став британцем? — відповів Гевенс.

— О ні, зовсім ні, — заперечив Додд. — Червона пілка там, на щоглі, то не мій прапор — то прапор мого компаньйона. Але всі справи він полишив на мене. Ось він, — і Додд вказав на погруддя — одну з численних, досить незвичних прикрас цієї своєрідної каюти.

Гевенс чемно оглянув погруддя.

— Гарний бюст, — мовив він. — З обличчя ваш компаньйон досить приємна людина.

— Так, він чоловік порядний. Це він веде справи. Капітал належить йому.

— І гроші, мабуть, його не обмежують, — додав Гевенс, з дедалі більшим подивом озираючись по каюті. — Тут їх чимало вкладено.

— Його гроші, мій смак, — пояснив Додд. — Книжкова шафа чорного горіха — старовинна англійська робота. Книжки всі мої — здебільшого твори французького Відродження. Бачив би ти, як розчаровуються нудьгуючі тутешні мешканці, гадаючи відшукати тут щось краще, ніж бібліотечні романи. Дзеркала справжні венеційські; оте в кутку — раритет. Мазанина — моя і його, ліплення — моє.

— Ліплення? Ти про що? — не зрозумів Гевенс. — Де тут ліплення?

— Оці погруддя, — відповів Додд. — Адже замолоду я був скульптором.

— Так-так, дещо пригадую. А ще ти, здається, якось розповідав, що цікавився якимось нерухомим майном у Каліфорнії…

— Їй-право, ти перебільшуєш, — відповів Додд. — «Цікавився» — це не те слово. «Мене втягли в діло» — оце точніше. Адже я природжений художник, і нічого, крім мистецтва, ніколи мене не цікавило. Якби я завтра розтрощив це старе корито, — додав він, — то, без сумніву, знову віддався б мистецтву!