Читать «Вир» онлайн - страница 50

«Чорти б тебе взяли», а як захоче кого полаяти, говорить: «Хай йому тямиться» або: «А щоб його дощик намочив». У його мові переважають пестливі слова: гусятко, поросятко, вербичка, насіннячко, картопелька, пшінце. І досі в селі жартують, що коли він оженився, то комусь там із своїх знайомих похвалився так:

— Оце взяв собі жіночку. І гарненька, і моторненька, тільки один невеличкий зянок.

— Який?

— На одно очко сліпенька.

Біля Хоми сидів Андрій Блатулін, по-вуличному Латочка. Є в нього на лівій щоці родиме п'ятенце з копієчку завбільшки, ніби хтось, граючись, шевської смоли приліпив для розваги; та не відмивається воно, навіки прикипіло, через те і прозвали його Латочкою. Є ще в нього й інша особливість: праве око завжди примружене, ліве дивиться на світ проникливе, з холодним блиском. Дома в Андрія п'ятеро дітей, як він каже, відьма через бовдур наносила, тому на запитання: «Як живеш, Андрію?» — він відповідає своїм односельчанам: «Та воно, блат, не так, як люди, а так, як побіля людей».

Як тільки Оксен узяв ложку, всі інші також озброїлися ними і поближче підсунулися до страви. Першим поліз ложкою до казана Охрім. Бовдюг поглянув на нього скоса і сердито заворушив вусами. Охрім нехотя потяг свою довбанку назад, винувато закліпав маленькими, як у мишки, очима.

— Хай йому тямиться, яке гаряче, — засичав Хома, опікшися кулешем.

— Студи, дураче, — порадив Латочка.

— А пшінце розкипіло та й добреньке. Коли б ще дав бог курятинку, а ще краще перепелятинку, то вже б справжнісінький чумацький був кулешик.

— Е, блат, який ротатий! Чого захотів. У Охріма вушка вгору — вниз, вгору — вниз, швидко-швидко, як у кролика; ложкою гребе, як лопатою.

— Коли б до роботи такий, як до їжі, — гуде на нього Бовдюг.

На його вусах зависло розварене пшоно, тремтить, як росиночки.

— А скажете —ні? Я більше всіх посіяв, — виправдовується Охрім.

Бовдюг їсть поважно і більше не вступає в розмову. Сергій Золотаренко сміється очима, спостерігаючи, як у німому двобої Охрім і Гарасько віднімають один у одного шматочок сала, горнучи кожен до себе ложкою. Боротьба їх марна: Латочка загріб собі.

—- Які проворні, — дорікає він і світить оком на Охріма та Гараська.

— Раз на фінській війні... — починає Охрім, видимо, щось пригадавши, але Бовдюг перебиває його, звертається до Оксена:

— Ти, голово, не журися. Через день-два закінчимо.

— Як так сіятимемо — до осені вистачить.

— Істинно. Раніше було сніжок із землі, — ячмінець в грязь — і князь.

— Натурально. Як ви цього не розумієте?

— Так ми розуміємо... Тільки... Бовдюг ворушить підвусниками, тупо дивиться в казанок із кашею, ніби не знає, що далі сказати.

— Тільки більше на присадибні ділянки дивимося, чим на артільне. Несвідомість наша.

— А я тобі кажу, — говорить Латочка, облизуючи ложку і потім ховаючи її в торбу, — від натури все. Яка в кого натура, така й совість. Один бідний, та чужого не візьме, другий по горло має, а краде. Зустрічає мене якось Гнат, дивиться-дивиться на мою худорбу, а тоді й питає: «Навіщо ти, Андрію, на світі живеш? Яка з тебе користь громаді? На тобі, знаєш-понїмаєш, карбованець, купи кулю і застрелися». А я йому й відповідаю...