Читать «За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії» онлайн - страница 2

Тоді це був соціалізм, а провідною силою української революції були соціалісти – як червоні, так і жовто-блакитні. Але вся справа в тому, що тодішня соціалістична доктрина ефективно прислужилася деяким іншим націям, але не українській. Під соціалістичними прапорами росіяни зуміли обновити своє колонізаторське панування, свою гегемонію і реанімували Російську імперію ще в згубнішому для інших націй вигляді. “Я їхав у червоному поїзді до зупинки “Вітчизна”, – всім відомі афористичні тези колишнього соціаліста з Польщі Пілсудського. Вміло порядкували своєю долею чехи і словаки. Соціалістичні постулати допомогли певним націям Європи не лише зміцнити свої держави, а й досягнути соціального партнерства між класами. І зрозуміло чому. В ідеології, що зваблювала більшість населення, революційні патріоти інших народів знаходили конкретний історичний зміст, що служив передовсім їхнім національним інтересам. Бачимо це й по сьогодні в політиці французьких, німецьких, італійських, іспанських, англійських, ізраїльських та інших соціалістів. Порівняймо з ними український соціалізм, а точніше – соціалізм в Україні, бо якраз українського національного варіанта, українського змісту в ньому забракло. Для нас, тодішніх, соціалізм означав спочатку федерацію з колонізаторською метрополією, бо, бачте, й там володарюють соціалісти – класові брати.

Соціалізм – отже, знищуй національних підприємців як класових ворогів, а основну масу українства – селянство можна ігнорувати, бо це дрібнобуржуазний, непролетарський клас, його треба пролетаризувати. І так майже в усьому: догма вища за націю, за власні інтереси. Прохопилася десь аж через десяток років українськість українських ленінців, та це було запізніле прозріння, за що й наклали життям (Скрипник, Хвильовий)...

Щось подібне в багатьох виявах українського світогляду бачимо й зараз. Тепер багато голів зводить із розуму демократія – нова догма. Її зміст в усьому культурному світі простий – забезпечити суверенітет своєї нації, злагоду в ній і спільний добробут, конкурентоздатність серед інших націй. А дехто з нас, сучасних освічених українців, ладен заплющити очі на безсилість і безвільність влади, не помічати перетворення України в прохідний двір для авантюристів і пройдисвітів – і власних, і з усього світу. Ми ладні миритися з придушенням української культури, українських засобів масової інформації – тільки б торжествувала демократія. Яка демократія, для кого, адже для українців вона обертається чомусь, як раніше соціалізм, тільки втратами і трагедією. Але “святість” чергової догми, чергового троянського коня і сьогодні затьмарює національну свідомість і заважає знайти в черговій “загальнолюдській цінності” кореневий, спасенний український зміст. Хай живе новий чужий ідол, хоч би й згинула Україна!

Те й саме можна сказати і про ринкові відносини – священну корову сучасності. Для кожної країни ринок внутрішній і світовий – це найефективніший спосіб нарощувати національну економічну й фінансову могутність, дорожче продавати іншим і дешевше купувати в них, щоб нагромаджувати капітал для процвітання своїх народів. Саме про це дбають ринкові держави та їх уряди...