Читать «Дике Поле» онлайн - страница 5

— Помагайбі, дівчино хорошая, на все добре. Чом зупинилася, перейди дорогу вповні, хай нам пощастить!..

— Дай Боже й вам ясної долі, ласкаві козаченьки, — дзвінким голосом проказала дівчина, переходячи з відрами шлях.

Гордій задивився на неї, замилувався. Як вона схожа на Соломію. І очі такі, й брови, і вуста повні та рожеві. Як до лиця їй волошковий віночок, як гарно їй у простій полотняній вишиванці. Ні в якій казці не описати такої краси, яку мають українські дівчата.

— Звідки воду несеш? — здивувався Грицько. — Хіба нема колодязя біля хати?

— Є, — осміхнулася дівчина, показавши разок білих зубів. — Але тут є цілющий потічок у полі. В ньому вода солодка й чарівна.

— Може, й нас пригостиш чарівною водою? — пожартував Підкова.

— Ласкаво прошу, козаченьки, — сказала дівчина, зупиняючись.

Побратими скочили з коней. Гордій підійшов ближче, припав до переднього відеречка. Вода справді була солодка, холодна і запашна. Не одриваючись від того чарівного на-гою, козак спідлоба глянув на дівчину. Темні крилаті вії злякано майнули вниз, прикриваючи блакитні очі.

— Доброго здоров’я пивши, — прошепотіла вона.

— Спаси Біг, — одказав Гордій, витираючи рукою вуса. — А як тебе звати, хороша дівчино?

— Василиною…

— Будь щаслива, Василино. Хай буде щастя тобі стільки, скільки маєш вроди!

— Е, Гордійку, — удавано суворо озвався Грицько, посварившись пальцем, — ти справді хильнув забагато чарівної води Залицятися почав…

— До такої дівчини не можна залицятися, — смутно відповів Гордій.

— Чому б то? — з подивом запитав Підкова. — Ех, і добра ж все-таки водичка…

— Гріх до краси залицятися. Лише дивитися, мовчати, милуватися…

Василина зачаровано дивилася в обличчя козакове, розкривши рожеві пелюстки-вуста.

— Ніхто мені ще не казав такого, — прошепотіла вона. — Спаси Біг, любий козаче…

Їй одразу впав у око високий молодий козак, схвилювали серце чорні, як вуглини, печальні очі. Серце дівоче тривожно стислося, завмерло, очікувало.

— Ну, велика тобі дяка, чарівниченько, — весело мовив Підкова. — Напоїла нас, втішила щирим словом. Пора нам далі, в дорогу. Прощавай!

Грицько скочив у сідло, а Гордій усе чогось зволікав, не одходив од дівчини.

— Ну чого ж ти, брате? — гукнув Підкова. — Чи ще закортіло ковтнути солодкої води?

Вуста у Василини затремтіли, в тихому зітханні прошелестіли благальні слова:

— Лишайтеся в нашому хуторі. Спочинете, розважитеся…

Гаряча жарина запекла в грудях Гордієвих. Він рішуче глянув на товариша, той іронічно посміхнувся.

— Бачу, бачу. Не кажи мені нічого. Що ж — хай буде. Де живеш, кралечко? Хто батько твій?

— Я мельниківна, — радо озвалася Василина, одразу розквітнувши, наче ружа на світанку. — Ось млин — бачте? — а біля нього, в садочку, наша хата. Батько будуть дуже раді, і мати будуть раді, і дід старенький. Мій дід — старий запорожець, знає багато казок і дум. А сьогодні — вечорниці. Зберуться хлопці та дівчата, розповідатимуть страшні історії всякі. Буде любо, весело Не пожалієте, козаченьки…