Читать «Дике Поле» онлайн - страница 37

— Ну як, послав татарина на той світ? — бадьоро гукнув Діжа, пихкаючи люлькою. — Охрестили тебе, козаче!

— Я одпустив його, — тихо мовив Іванко, важко зітхаючи,

— Тобто як одпустив? — зловісно запитав Андрій, вибиваючи попіл з люльки об стремено. — Як це так — одпустив? Живцем?

Козаки зареготалися.

— Ну й запитав! — захлинаючись, сміявся старий козак Метелиця. — Душу кожен з нас одпускає до бога, не брати ж її в полон!

— Та ні, братчики! — гарячився Діжа. — Тут справа кепська! Він випустив живцем підглядача бусурменського! За це належиться кара. Січові закони однакі для всіх — молокосос ти чи сивий! Зрадив військовому правилу — маєш відплату!

— Голубе, як же це? — зажурено запитав Явтух. — Навіщо випустив ворога?

— Я вибив шаблю з його рук, — похмуро одвітив Іванко. — Він затулився руками. Я… я не міг рубати безоружного. Мені жаль його стало. Татари — теж люди…

— Нелюди, — гнівно сказав Явтух. — Вони спопелили твоє село, вбили матір, зарубали батька. Вони в полон повели твого… твого побратима Гордія. А ти кажеш — люди…

— Не знаю, — прошепотів Іванко, похиливши голову, — Не піднялася рука. Я думав…

— Що ти думав? — зневажливо запитав Діжа, обпалюючи хлопця вогнистим поглядом.

— Що козаки — не розбійники степові… Я слухав думи, сам співав їх. Я мріяв, що стану козаком. Бо козак — то охоронець народний, лицар.

— Лицар — не баба! — скрикнув Діжа палко. — Полоненого вбити — гріх! А випустити ворога, та ще й підглядача, то зрада! Слинько ти, а не лицар! Киями його, хлопці! Якби на Січі — засудили б на смерть! А ми — дамо двадцять київ!

— Та що ви, товариство? — захвилювався Явтух. — Як то можна — двадцять київ? Хлопчина молодий, як лозина. Не витримає, віддасть богові душу! Навіщо брати гріха на душу

— Не витримає — його біда! Витримає — щасливий народився!

— Та що ви, справді! Двадцять київ — то багато. Йому ще треба в похід плисти, побратима рятувати!

— Де йому рятувати побратима з розвішаними соплями! — крикнув Діжа. — Пожалієш турка — сам загинеш! Там треба лицарів з кам’яними серцями! Злазь з коня, нічого базікати! Як, братчики?

— Згода! — крикнули козаки гуртом.

— Можна десять київ! — повагом сказав старий Метелиця. — Досить з нього. Бо одіб’ємо печінки, дуже він худорлявий…

— Ну, хай буде десять, — неохоче згодився Діжа. — Ну сам злізеш чи тебе стягти?

Іванко, похнюпившись, скочив з сідла, підійшов до вежі, обняв руками стовпа.

— Бийте! В’язати не треба. Витерплю…

Добра вість

— Гей, братчики! — раптом озвався Метелиця, поглядаючи в бік Дніпра. — Чи не курінний ото їде?

— Він, — радо озвався Діжа. — Та ще й не сам, а з козаками. Чи не заміна?

— Ще рано…

— Мо’, яка пригода…

До вежі наблизилося четверо вершників на чолі з кряжистим літнім курінним отаманом Ониськом Шулою. Він підняв руку, гаркнув:

— Пугу! Пугу!

— Козак з Лугу, — відгукнулися козаки. — Яким вітром, пане курінний?

— Низовим! Добрий вітер панове молодці? А що це тут у вас було? Гралися з татарвою?

— Та погралися трохи, — ліниво одвітив Діжа. — Почухали ребра бусурманам козацькими шаблями.