Читать «Дике Поле» онлайн - страница 17
Олесь Бердник
Гордій завважив теє, спокій товариша ще більше дратував, але він терпів, мовчав, бо відчував за собою вину: не затримався б Підкова заради весілля побратимового, був би він давно на Січі!
Дорогою падали бранці від спеки та виснаження. Татари добивали їх, прохромлюючи груди ятаганами. Живі дивилися на те видовище з жахом та люттю — безсилі, прибиті, роз’єднані.
Лише Грицько стояв у такі хвилини незворушно, дивився десь у степи, в блакитну далечінь, ніби сподівався, що звідти прийде воля…
І Гордій не витримав. Він злісно просичав, кусаючи губи:
— Ти камінь, Грицьку. Ти не людина… Тебе не зворушить навіть смерть матері… У тебе серця нема…
Підкова глянув на товариша, і Гордій здригнувся — безодня муки хлюпнула з очей побратима їдучою хвилею. Хлюпнула і закрилася.
— Ех, побратиме, — прошепотів Підкова, тужливо похитуючи головою. — Що нам з стогону? Чи не досить плачуть діти та жінки? Чи не занадто радощів ворогам з наших мук? Серце моє розтерзане… та не бачитимуть того невірні. Зась їм до того… А ще я спокійний, брате, бо відчув, що треба пройти людині і Чорний шлях… Неодмінно…
— Не збагну, — понуро озвався Гордій.
— Збагнеш колись. Гарно співати пісень про невольників. Вийти під зорі, залицятися до дівчат, милуватися… а між любощами затягти сумненької думи, як у муках конають вкраїнські дівчата і хлопці у хурдигах турецьких…
— Що ти кажеш, брате?
— А хіба не так? Співати гарно… гірко знати неволю… Та треба, коли хочеш знати життя. Не звідаєш рабства — мука вкраїнська буде для тебе піснею… А звідаєш — стане раною серця… Тоді й шабля погострішає, рука змінній…
— Де там, — похилив голову Гордій. — Згниємо в неволі… та й по всьому…
— Темна доля. Не знати, хто де ляже… Попереду — ой як багато ще шляхів, брате. Лише вижити, вижити… Мрію ще повернутися на Вкраїну, вірю в те… Лише не дай, брате, щоб жура з’їла тебе. То страшніше, ніж ржа для заліза. Роздивлятися треба, мо’, втечемо десь…
Заворушився караван, закричали татари, заіржали коні. Знову в нескінченний тяжкий похід. Та повеселів Гордій. Побратимові слова запали в душу, заронили надію…
Орда з ясиром підійшла до Дніпра. На плотах татари переправили полонених у лівобережні плавні, сані з кіньми перебиралися самотужки, тримаючись за повід.
Дихнув гарячий південний вітер.
Пожовкли трави.
В сивому мареві клубочилися хмаринки, мрілися сині юри, шпилі химерних будівель.
— Крим, — шепотіли бувалі люди. — То віковий проклятий базар. Скільки людей наших поїв, проковтнув…
Біля Перекопу Гордія й Грицька зв’язали подвійним ремінням, а сусіда їхнього — односельчанина Василининого — вивільнили від сириці, лишивши, однак, аркан на шиї. Підкова люто позирав на нього, дихав вовком, плювався.
— Юда. Підслухав щось, продався…
Зрадник одвертав обличчя, глухо бубонів:
— У кого сила — у того правда…
— Все ‘дно здохнеш у неволі, пес проклятий, — не вгавав Грицько. — Адже аркана не зняли з шиї…