Читать «Дике Поле» онлайн - страница 13
Олесь Бердник
Закосичені, прихорошені дівчата, лукаво доглядаючи на Гордійка, голосисто виспівували:
Мірошник із старою дружиною своєю частували старших гостей, прадавній музика дід Оверко грав на цимбалах гопака, літні жінки та чоловіки довбали землю на подвірні закаблуками, і дівчаточка не вгавали, оспівуючи свою подругу, що покидала їх для заміжнього життя.
А бояри — хлопці веселі — вже запрягали коней у нового воза, прикрасили вуздечки барвистими стрічками. А дівчата встелили місце для молодих пахучою м’ятого, хрещатим барвінком.
— Сідайте, молодята! Вже панотець жде вас у церкві!
— Та не барітеся! — загукав Василинин дід. — Бо, їй-бо, не видержу, сам почну бенкетувати! Давно не бачив такої славної пари!
Гордій з Василиною вмостилися на першому возі. Коні рушили до греблі. З музикою, піснями та галасом весільні гості покотили до церкви, що стояла на тім боці ставу, під ліском.
— Як швидко все сталося, — прошепотіла Василина, схилившись до Гордієвого плеча.
— Ти рада? — щасливо озвався козак.
— Рада. А серце тривожиться.
— Чому, кохана?
— Не знаю. Смокче в грудях, тисне щось. Ніби віщує… погане…
— Голубонько, хіба можна давати волю серцю?..
— Воно знає, Гордійчику… та й Правічна Мати казала…
Їхню розмову перебив збентежений гомін людей. Коні спинилися посеред шляху. З поля котився рвучкий вихор, крутив у своєму зловіщому стовпі пилюку, вирвані кущі перекотиполя, поламані стебла жита й квітів.
— Чортове весілля! Чортове весілля! — почулися тривожні голоси.
— Біда, людоньки!
— Це лихий знак!
— Гей ви, не каркайте!
— Що ви дурієте? — крикнув Грицько із задньої підводи. — Не бачили вихору? Рушайте!
Вихор пролетів перед молодими, дихнув теплом і пахощами степу, крутнувся ліворуч і пропав десь у кручі.
— Гей, людоньки! — силувано усміхнувся Гордій. — Хай і чорти веселяться, коли нам весело. Рушаймо далі!..
Ніхто не засміявся на той жарт. До церкви підкотили тихо, без співу. На невисокому ґаночку вже чекав молодих старенький панотець у парчевій ризі. Він ясно усміхався до всіх, кланявся, розгладжуючи довгу сиву бороду.
— Гарна пара, — приязно сказав священик. — Прошу до храму божого…
Враз на дзвіниці почувся відчайдушний крик, пролунав мідний тривожний гук.
— Ти що, здурів? — крикнув священик, сварячись хрестом. — Чи напився передчасно?
— Татари! — зарепетував дзвонар і чимдуж засмикав мотузки. Лиховісні звуки покотилися понад степом, розносячи страшну вість іншим хуторам та селам.
Весільні гості на якусь мить завмерли. Потім почувся лемент, плач дітей. Священик підняв руки, закричав:
— Людоньки! Дітей до церкви! До церкви! Козаки, хлопці-молодці, до зброї, яка в кого є!
Дітвора сипнула разом з жінками до тісного входу в храмі Козаки й парубки почали перевертати вози, оточивши тим слабеньким городищем підхід до церкви. А з поля вже добивали зловіщі звуки ординської навали, чувся тисячоголосий тупіт коней, радісне завивання:
