Читать «Стріла Часу» онлайн - страница 87

— Але ж це щось зовсім інше! — заперечив Гнатенко. — Ти ж чув — космічний живопис! Значить, нам гріх не піти! Побачимо, як там художники інші світи розмальовують!

— Ну раз так, то підемо! — згодився Горовий. — Тільки ненадовго! Не забувайте, що сьогодні вночі — виліт до Києва.

— Скоріше б, — аж застогнав Діжа. — Так хочеться в Дніпрі покупатися, на пісочку повалятися…

— Поваляйся на березі Сени, — пожартував Гнатенко. — Хіба не все одно!..

— А не все одно!.. Навіть запах не такий! І круч дніпровських нема… І трав таких нема, і коси піщані ніби не ті… А дід Данило? Хіба ще де-небудь знайдеш такого діда?..

— Ось тут я з тобою згодний! Таких дідів більше ніде нема!

— Писав мені, — сказав Леонід. — Недавно! Каже, бачити почав погано, руки слабнуть! Так хоче, щоб усі ми приїхали попрощатися!..

— Обов’язково поїдемо! — гаряче озвався Горовий.

Автомобіль зупинився в пригороді Парижа, плавно сів на м’які лапи. Водій з жалем показав уперед. Шосе для пневматичних машин закінчилося, далі йшла старовинна брукована вулиця.

— Треба вам пересісти на колісне таксі, — сказав шофер. — Прощайте, мсьє, спасибі вам! Коли телевізор показуватиме ваші подвиги в космосі, я згадаю, що колись віз вас на своїй машині, і серце моє наповниться радістю!..

Космонавти тепло розпрощалися з хлопцем і рушили вздовж вулиці. Перехожі зацікавлено оглядали їх костюми із срібними значками Міжнародного клубу космонавтів. Якийсь юнак захоплено оббіг кілька разів навколо друзів і, піднявши руки вгору, закричав:

— Та це знаменита четвірка! Мсьє Горовий, мсьє Гнатенко, мсьє Діжа і мсьє Топчій! Ура їм, віват!

Десь миттю взялася юрба, десятки усміхнених сяючих очей оточили космонавтів, десятки рук простяглися до них з блокнотами, книгами, фотографіями, вимагаючи автографів. Зчинився галас. Друзі, нетерпляче оглядаючи вулицю, виконували свій важкий обов’язок, дряпаючи підставлені блокноти і карточки автоматичними ручками. Нарешті, з-за рогу з’явилося авто. Діжа підскочив, жалібно замахав руками.

— Егей! Таксі! Рятуйте!

Юрба зареготалася. Космонавтів схопили, підняли на плечі і понесли до машини. Коли таксі рушило, друзі переглянулись, засміялися і полегшено зітхнули.

— Хай йому біс! — покрутив головою Горовий. — І не набридне їм горлати та величати незнайомих людей?

— Чому ж незнайомих? — озвався Леонід. — Весь світ знає нас в обличчя! Слава — нічого не поробиш!

— А я згоден з Василем, — серйозно сказав Гнатенко. — Таке ставлення до слави — це атавізм, спадщина минулого. Скромній людині неприємно, коли її особливо якось відзначають, та ще й прилюдно, коли вона навіть зробила щось велике, визначне.

— Гм, та! — мугикнув Діжа. — Воно то трохи приємно, чорт візьми, коли тебе отак поважають і знають, але… все-таки це стадність! Так би мовити, бажання мати кумира, ідола!

Горовий ствердно хитнув головою.

— Правильно! Треба викорінювати подібні інстинкти. Вони принижують людину. Можна захоплюватися знаменитим космонавтом, але зберігати гідність, висловлюючи йому свою повагу. Справжній людині приємніше відчувати себе рівним серед рівних, якщо навіть вона незрівнянно славетніша за мільйони інших…