Читать «Стріла Часу» онлайн - страница 85

Голубий вогник Гро-очі заспокійливо блимнув у темряві простору, закутався туманом. Де ж Цон-і? Чому не видно його променів?

Холодок смерті сідає на серце. Руки німіють. Чи то в Космосі чи всередині мозку задзвеніла висока нота. Вона здіймається все вище, боляче розриває все тіло гострим звучанням.

Ще трохи терпіння. Останній протест тіла проти небуття. Почорнілі губи Сіта ледь-ледь ворухнулися, з них злетіли вже нечутні слова:

— Я був людиною!..

З-за скелі зійшов Цон-і. Його сліпучі промені залили поверхню астероїда, ракету і постать космонавта. Вони відбилися в його мертвих, широко відкритих очах…»

ОСІННІ КВІТИ

…Над Києвом опускався літній прозорий вечір. Пісня пливла над Дніпром — древня, прекрасна, як спогади про дитинство. На схилах Володимирської гірки з’являлись і зникали ніжні пасма туманів. Вітер доносив аромат польових квітів з лівобережжя.

Василь глибоко вдихнув те запашне, неповторне повітря, ніби хотів напитись його. Потім звільна повернувся до Оксани, її зелені очі посміхалися, але на обличчі з’явився вираз ніяковості.

— Вам, може, не подобається, друже?

— Як ви можете говорити таке? — серйозно заперечив Горовий. — Хіба я не слухав, затамувавши подих? Але звідки ви взяли всі інші подробиці? Адже Сіт незабаром після розповіді помер… а інших матеріалів не було…

Оксана скрутила рукопис трубкою, лагідно всміхнулася.

— Звичайний авторський домисел. Може, воно й не зовсім так було… Особливо, що стосується подій на Ма-ото. Але ж ситуація змальована вірно?

— Безумовно!..

— А раз так, то беріть цей рукопис…

— Для чого, Оксано? — здивувався Василь.

— Я дарую його вам. Завтра — знову на Марс…

— Спасибі. Але я вважаю, що це оповідання треба обов’язково опублікувати… Хай всі люди на Землі… на Гро-очі… знають, що може статися й у нас, якщо силу науки обернути проти людини!..

— Ви думаєте, що на Землі теж може бути така трагедія? Василь на мить задумався, потім рішуче похитав головою.

— Ні. У нас історія йшла інакше. Атомна могутність з’явилася тоді, коли вже стало майже неможливо застосувати її проти людства! А тепер — тим більше…

— А все-таки… — Брови Оксани високо піднялися вгору, в очах блиснули строгі вогники.

— Все-таки… обережність не завадить! Давайте ваш рукопис. Думаю, що він побачить світ…

— Спасибі… а тепер попрощаємось?

— Ні… Ще трохи… пройдемося понад Дніпром…

Дві постаті спустилися з гірки, влилися в широкий потік людей, що плив понад рікою. І хоч на голові жінки сріблилася сивина, а обличчя чоловіка горіло рум’янцем молодості, обом не хотілося розлучатися. Яка сила з’єднувала їх, що викликало в двох серцях нездоланний сум за давно минулим, яке розділило їх широкою безоднею?

Для чого питати відповіді? Та сила — вічно молодий дух пізнання, гаряче серце, ясний розум, які завжди штовхатимуть їх у країну тайни, в неосяжні далі за світлом істини…

А хвиля дніпровська тихо плюскотіла об кам’яні береги, і здавалося, що вона шепоче казку — дивну неповторну казку, яка кликатиме нові, грядущі покоління до подвигів, до шукань і до безсмертної слави…