Читать «Кришталеві небеса» онлайн - страница 75
Артур Порджес
— У-у-би-ийте його!
Коли язики полум’я опали знесилені, невразлива істота, як і раніше, стояла перед ними. Вона повільно рушила вперед і зупинилася кроків за шість від найближчого генейця. Інеш виявився позад усіх. Людина неквапно заговорила:
— Напрошуються два розв’язання одне грунтується на вдячності за моє воскресіння, друге — на дійсному стані речей. Я знаю, хто ви і чого вам треба. Так, я вас знаю, і в цьому ваша біда. Тут важко бути милосердним. Але спробую. Припустимо, — продовжувала людина, — ви відкриєте таємницю локатора. Тепер, оскільки система існує, ми більше ніколи не вскочимо так по-дурному, як тоді.
Інеш увесь напружився. Його мозок працював так гарячково, намагаючись віднайти можливі наслідки катастрофи, що здавалося, в ньому не лишилось місця для чогось іншого. І все-таки якась частка свідомості була вільною.
— Що ж сталося? — спитав він.
Людина потемніла. Від спогадів про той далекий час голос її став хрипкий.
— Атомна буря, — мовила вона, — що прийшла з іншого зоряного світу, охопивши увесь цей край нашої галактики. Атомний циклон сягав у діаметрі мало не дев’яноста світлових років, набагато більше того, ніж ми могли здолати. Порятунку не було. Ми не мали до цього потреби в зорельотах і нічого не встигли збудувати. До того ж Кастор, єдина відома нам зірка з планетами, теж був захоплений бурею.
Людина змовкла. Потім повернулася до обірваної думки:
— Отже, таємниця локатора… В чому вона?
Радники довкола Інеша полегшено зітхнули. Тепер вони не боялися, що їхню расу буде знищено. Інеш з гордістю відзначив, що, коли найстрашніше лишилось позаду, ніхто з генейців навіть не подумав про себе.
— Виходить, ви не знаєте таємниці? — вкрадливо мовив Йоал. — Ви досягли надто високого розвитку, одначе завоювати галактику зможемо тільки ми.
По-змовницькому посміхаючись, він обвів усіх очима й додав:
— Панове, ми гідні пишатися великими відкриттями генейців. Пропоную повернутись на зореліт. На цій планеті нам більше нічого робить.
Ще якусь мить, поки вони зникли в своїх сферичних гондолах, Інеш стурбовано думав, що двонога істота спробує їх затримати. Але, оглянувшись, він побачив, що людина повернулась до них спиною й повільно йде вздовж вулиці.
Цей образ лишився в пам’яті Інеша, коли зореліт почав набирати висоту. І ще одне він запам’ятав: атомні бомби, скинуті на місто одна за одною, не вибухнули.
— Так легко ми не залишимо цієї планети, — сказав каштан Горсід. — Я пропоную ще раз переговорити з чудовиськом.
Вони вирішили знову спуститися в місто — Інеш, Йоал, Віїд і командир корабля. Голос капітана Горсіда прозвучав у їхніх приймачах:
— На мою думку… — погляд Інеша вловлював крізь ранковий туман блиск прозорих гондол, що спускалися довкола нього. — На мою думку, ми приймаємо це створіння зовсім не за те, ким воно є насправді. Згадайте, наприклад, — воно прокинулося й одразу зникло. А чому?.. Тому що злякалося. Ну, звичайно! Воно не було господарем становища. Воно
