Читать «Восьме коло пекла» онлайн - страница 60

Думав про те, що пережив, і з хаосу проблем вирізнялося єдине питання, на яке надаремне шукав відповіді — конечної, котра вирішувала б усе… Хто така Кама? Чому, коли він лежав, схоплений за горло диявольськими — він так гадав — кліщами, і з жахом чекав, що під ним ось-ось розверзнеться безодня, — чому допомогла йому та, від якої помочі не сподівався? Невже вона — посланець пекла? Ні, це неможливо. Адже він бачив, як героїчно боролась вона за його життя, за життя людини, що прирекла її на тортури і смерть…

А може, вона посланець неба, — ця тендітна, скривавлена, знебула дівчина? Чому ж вона не покликала на допомогу янгольських заступників, що мали врятувати її? Чому заради нього прийняла муки, а може, й каліцтво?

Мюнхові здавалось це дивним, незбагненним — прекрасним і враз страшним… А він сам? Бог вклав у руку його меч, чи, може… може… сатана?.. Чому ж він не потрапив до рук володаря пітьми?

На землю вже спала ніч. Ставало дедалі холодніше. Дубіли руки й ноги, холонуло тіло.

Часом він забував про біль Роїлися в голові думки. Не міг і не хотів одкинути всього, чим жив досі, але й чув водночас — так бути не може. То не був уже хвилинний сумнів, — скорше усвідомлення, що шлях, яким він простував дотепер, вів… у нікуди. Почав молитися, та збагнув невдовзі: слова, що їх проказує, не доходять йому до серця.

Дівчина насилу поворушилася.

— Вони вже мають бути тут… Мають прилетіти! — долинув до Мюнха її шепіт.

Ченцеві перехопило дух.

— Хто? Хто?! — злякано й водночас з надією запитав він.

— Вони мусять нас знайти. Вони повинні вже розпочати пошуки… Автомати передали сигнал тривоги… На аеродромах одержали… Напевне одержали.

— Я знищив… — промовив Мюнх здушеним голосом.

— Знаю, але… прилади ще діяли… інакше нам був би кінець… Прилади послали сигнал… А коли навіть ні… зникнення сигналу теж сигнал… Вони мусять нас знайти. Якщо нас знайдуть протягом доби… то врятують… Моде! Світло! Світло! Поглянь! Це напевно вони! Я не можу…

Він схопився, пильно огледівся довкола, але морок, що повивав гори, розсіювало лише тьмяне сяйво місяця.

— Світло… відблиск… я бачу… — повторювала Кама.

— Це місяць.

— Поглянь… поглянь…

Мюнх одійшов на кілька ступнів і видряпався на високу скелю. Внизу виднівся розбитий літак. Ліворуч — темний, пошарпаний край урвища.

Раптом кров, здається, швидше побігла у нього в жилах: над самісіньким краєм урвища миготів червоний вогник. Миготів і гас, миготів і гас.

— Є! Є світло! — радісно вигукнув Мюнх.

Потім спустився зі скелі й побіг до Ками.

— Є світло! Є! Я бачив!

Мюнх рвучко вхопив Камину руку і з жахом відчув — вона холодна як лід.

— Що ти кажеш? Що? — спитала вона нестямно.

— Є світло! Я бачив!

— Так… Я знала… що… вони прилетять… Вони нас врятують… Навіть коли ми… замерзнемо… Вони повернуть нас до життя… До життя…

— Скажи, що я маю робити?!

— Я знала, що ви прилетите…

— Камо! Це я, Модест! — з жахом вигукнув він. — Скажи, що робити?!

— Модесте! Чого ти хочеш од мене? — злякано прошепотіла дівчина. — Навіщо мене мучиш? Я все сказала… Все…

— Що ти? Що тобі? — його тіпало, як у лихоманці.