Читать «Великий день інків» онлайн - страница 57
Юрій Дмитрович Бедзик
— Знову новина? — Крутояр неквапом підвівся з гамака.
— Так, сеньйоре, — швидко заговорив Пабло. — Якщо ми не відчепимось від цієї клятої посудини, нам не минути лиха. Ви подивіться, що мої хлопці надибали в її відсіках.
Тієї ж миті матрос-мулат увів під намет стрункого індіянина років вісімнадцяти із зв’язаними руками. Він був голий і мав на собі лише вузенький поясок на стегнах. Його глибокі темні очі з ненавистю дивилися на Крутояра. Чорне волосся, гладеньке, немов змащене жиром, спадало юнакові на плечі.
— Я йому розв’язав ноги, а то він не міг іти, — сказав Пабло.
— Розв’яжіть йому руки. Де ви його знайшли?
Пабло розповів, що індіянин лежав у одному з темних закутків трюму і він випадково зачепився за нього ногою.
— Як ви гадаєте, хто він? — запитав професор.
Пабло здвигнув плечима. Звідки йому знати, що це за нехрист? Погане індіянське кошеня!
Та індіянин раптом, підкинувши голову, вигукнув гарною іспанською мовою:
— Я не робив вам нічого поганого. Я добрий індіянин племені арекуна. — І на його обличчі промайнула тінь зневаги до присутніх.
— Як тебе звати, хлопче? — спитав його доброзичливим тоном Крутояр.
— Я не можу сказати вам імені, сеньйоре, — відповів індіянин, не змінюючи пози.
Юнак, очевидно, збагнув, що потрапив до людей, які не бажають йому зла, і трохи заспокоївся. Крутояр говорив із ним по-батьківському спокійно, розважливо, привітно посміхаючись у свої пишні вуса.
Індіянин, певно, не позбавлений тонкого природного розуму, зрештою не втерпів і скупо посміхнувся. Його насторожене лице проясніло, темно-брунатна шкіра ніби посвітлішала.
— Ви не вб’єте мене? — перепитав він і, помітивши на обличчі Крутояра підбадьорливу посмішку, показав рукою на “Віргінію”. — Там сеньйора. Убита сеньйора…
— Сеньйора жива, — заспокоїв його Крутояр.
— Де сеньйора?
— Вона лежить у каюті. Її поранили, вона спить.
— А сеньйор Джіордані? Я чув, як вони стріляли…
Індіянин потягся рукою до професора. Він хотів знати всю правду. Що сталося з сеньйором?
— Його вбили.
Юнак недовірливо глянув на професора. І раптом замкнувся в собі. Більше не питав ні про що, став байдужий і чужий.
Тоді Олесь узяв індіянина з дитячою простодушністю за руку і сказав:
— Ходім, арекуна, я дам тобі їсти.
Олесева сердечність, мабуть, зачепила в серці юнака якусь живу струнку. Між молодим індіянином і радянським хлопчиком одразу ж проліг невидимий місток довіри.
— Я не арекуна. Мої люди арекуна, — сказав він, простуючи за Олесем.
Той підвів його до свого гамака і дістав з-під подушки надкушений шматок коржа. Індіянин, мов голодне вовченя, уп’явся зубами в маніоковий хлібець.
— Я не скажу свого імені, ти не питай, — бурмотів він.
І знову з-за лісу виповзла грозова хмара. Блискавиці кресали небо, і на вилицювате обличчя індіянина падали сині відблиски.
Крутояр схилився над Бунчем, який сидів у глибокому плетеному кріслі.
- Індіянин ніколи не скаже свого імені незнайомому, — пояснив він, витираючи хустиною шию. — Індіяни вважають, що, назвавши своє ім’я, вони віддають іншій людині часточку своєї душі. — Професор уважно подивився на хлопця. — Але мене хвилює інше. Він мусить щось знати. Треба тільки заспокоїти його, збудити в ньому почуття довіри.