Читать «Великий день інків» онлайн - страница 175

Біля головного намету стояв доктор Коельо і віддавав короткі накази. Його гостренька борідка зрідка піднімалась до неба. Чи буде ще дощ, чи ні?

Прискакав на буланому коні зв’язківець із найдальшої лісової застави. На його вимученому безсонням обличчі грала усмішка. Він приніс радісну звістку: йдуть з білим прапором парашутисти.

Через хвилину про це вже знав весь табір. Бракватіста вирішив перейти на бік повстанців. Щоб уникнути сутичок, він вислав наперед парламентарія, який мав повідомити передові повстанські пости про миролюбні наміри урядового загону.

Парашутисти вступили на галявину рівно о дев’ятій годині ранку — сто двадцять чоловік склали зброю.

Бракватіста сяяв, розмовляючи з керівником повстання. Він був дуже щасливий з того, що йому вдалося нарешті зустрітися з вельмишановним доктором Коельо. Ах, докторе Коельо! Чого тільки не буває на світі. Все йде шкереберть. Розвалюються всі підвали державного правопорядку. Негідник Батіс заплямував себе страшними злочинами перед народом, і сеньйор Бракватіста не збирається далі служити йому. Більше того. Якщо доктор хоче знати, він, Бракватіста, одержав учора по радіо повідомлення про призначення його головнокомандуючим всіма збройними силами республіки. Але він рішуче відхилив це призначення. Батіс — негідник, заради якого він не зробить жодного пострілу.

Доктор Коельо з похмурим виглядом слухав пояснення полковника. Вірив йому й не вірив. Постать Бракватісти була для нього незрозумілою. Ще перебуваючи в еміграції, він чув про те, що цей хвацький офіцер частенько виступав з ліберальними промовами, вимагав пом’якшення тюремного режиму, чим викликав невдоволення генерала Батіса, який, до речі, був далеким його родичем. Не забулись докторові Коельо і слова полковника, виголошені одного разу на бенкеті під час ювілею президента. Бракватіста закликав Батіса рішуче йти шляхом “розумних гуманних дій на користь нації”, вчитися господарюванню у “північного сусіди” і відновити мир у країні.

Полковник ніби вгадав думки доктора Коельо. Солодко посміхнувшись, він мовив не без фальшивої урочистості.

— Я завжди виступав на захист справжньої демократії…

Коельо поглянув на Бракватісту уважним, вивчаючим поглядом. Але той, нітрохи не бентежачись, вів далі:

— Я навмисне перебував у військах президента, щоб стримувати й приборкувати серед нашої зарозумілої вояччини дух жорстокості й розбещеності. Віднині я остаточно пориваю із своїми службовими обов’язками й буду робити все для того…

— …щоб і далі мордувати народ!

Бракватісту немов хто оперіщив нагаєм. Він гарячково озирнувся і побачив Філіппе Россаріо, для якого він зберігав у своєму пістолеті “останню кулю”.

Філіппе стояв у нього за спиною, могутній, широкоплечий, і, бавлячись маленькою пістолетною кобурою, що висіла в нього на поясі, пропікав полковника своїм поглядом.

— Це ти? — зловісно вигукнув Бракватіста, але, збагнувши, що перед ним стоїть уже не його бранець, а один із тих, хто вирішуватиме його долю, запитав: — Хто ви такий, сеньйоре, і яке ви маєте право кидати обвинувачення в обличчя чесного патріота?