Читать «Великий день інків» онлайн - страница 172

Він стояв й отетеріло дивився на неї.

— Тридцять років я не тримала твоєї руки, — з тугою в голосі мовила Мерфі.

Ганкаур безтямно слухав її дивнї слова.

— Ти забув, як я тримала отак твою руку й розповідала тобі казки?

— Мою руку?

— Твою руку… П’єтро!

Ганкаур відсахнувся. Його обличчя зблідло:

— Хто тебе навчив вимовляти це ім’я? Може, ти почула його від комісара?

Мерфі, все більше проймаючись почуттям впевненості, здвигнула плечима. Для неї Ганкаур уже перестав бути жорстоким вождем апіака, вона поводилася з ним так, як багато років тому поводилась з маленьким П’єтро.

— Про кого ти кажеш?

— Про Себастьяна Олів’єро…

— Мовчи і не смій називати мені цього ненависного імені. Чорний Себастьян убив твою сестру й хоче убити твого батька, доктора Коельо, найблагороднїшу людину в країні… Цей негідник викрав тебе, позбавив сім’ї, але бог і свята мадонна покарають його. Безпремінно!

Від її верескливого голосу Ганкаурові зробилося моторошно. Широка строката спідниця Мерфі миготіла перед його очима, мов крила барвистої арари. Він нічого не бачив, окрім тих гаряче-червоних барв матерії, і весь світ тієї хвилини здавався йому червоним.

Нарешті Мерфі змовкла. Ганкаур зовсім тихо, так тихо, як він тільки міг говорити з духами, спитав її вдруге:

— Звідкіля ти знаєш, що мене звати П’єтро? Вождь апіака не вірить тобі!

Сумніви краяли йому серце. Все єство сповнилося мукою, болісним, майже благальним чеканням. І в цьому чеканні все виразніше бриніла струна сподівання. Він нестямно, до запаморочення хотів зараз бути П’єтро, тільки П’єтро, тим білим П’єтро, до якого на “Віргінії” під дулом пістолета потягнулася рукою сеньйора. Веі ці дні він підсвідомо носив у собі жадання вирватися з індіянського племені, назвати себе гордовитим іменем креола, відчути, що він є одним з тих справді всевладних і вседужих білих сеньйорів, які приїздять машинами, кораблями, вертольотами, які все мають і нічого не бояться.

Він мусив знати правду. Хто він, нарешті, такий?

— Коли ти був маленький, П’єтро, — згасивши свій запал, промовила з материнською теплотою в голосі мулатка, — ти порізав собі долоню об розбиту пляшку. Я перебинтувала тобі руку. Ти весь вечір просидів у мене на колінах і не хотів іти спати. Подивись на свою долоню. Стара Мерфі не вміє брехати.

Вождь рвучко підніс до очей руку і справді побачив невеличкий шрам. Якусь мить він стояв закам’янілий.

Індіяни, вражені й немов загіпнотизовані цією розмовою, перешіптувалися між собою.

Ганкаур обвів їх важким поглядом і закричав гнівно, з радісним торжеством:

- Ідіть усі геть! Хіба ви не бачите, що в неї на шиї ознака святого духа Кахуньї? Геть ідіть усі!

Кричав, тупотів ногами, люто виливав свій гнів над сельвою, а в грудях йому кричав інший голос, і зовсім інші слова народжувалися в його ошалілій з радісного відкриття душі: “Я — П’єтро!.. Я- П’єтро!.. Чуєте ви?.. Ганкаура немає більше… О, свята мадонна! Прийми назад свого сина! Прийми назад свого П’єтро!.. І покарай його за гріхи Ганкаура!..”

Вгамувавши перший шал радості, касік із незвичайною ґречністю, трохи аж наче кумедно, наблизився до Мерфі, взяв її під руку (здається, так білі сеньйори поводяться з своїми жінками!) і тихо мовив: