Читать «Великий день інків» онлайн - страница 167

Ганкаур глянув з цікавістю на Олеся. Той стояв перед ним вимучений, в розірваній одежі, страх паралізував його тіло, погасив йому очі. Якби там, на рівнині, Ганкаур не повернув своїх людей, цього хлопця Давно не було б у живих. І не було б його батька, і тих, інших сеньйорів, які чомусь так вперто пробиралися сельвою.

Незнане раніше почуття душевної теплоти охопило Ганкаура.

Звичайно, він міг убити хлопця одним ударом ножа. Але він не вбив. Рука його потяглася до Олеся, лягла на його худеньке плече. Хлопець нажахано сахнувся.

Ще більше вдоволення пройняло Ганкаура. Страх — це не смерть. Добре, що хлопець боїться. Краще боятися, ніж лежати розтоптаним у степу, під байдужим місяцем, доки твоє тіло не розтягнуть койоти.

Як дивно тоді сталося. Ганкаур пригадав ніч, прозору й тиху, гарячу землю під ногами, тупіт сотень ніг. Він біг із своїми воїнами, знаючи, що росіяни далеко не втечуть від них. У нього був наказ сеньйора Олів’єро: догнати непроханих чужинців і знищити їх! Він думав спочатку зробити це в сельві, недалеко від селища каучеро: кілька влучних ударів сокирами і кінець.

Але потім йому захотілося відволікти розправу надалі, він уявив собі, як розлютиться сеньйор Олів’єро, дізнавшись про невиконання наказу, і це його ще більше розпалило. Вбити він завжди встигне. Ні, ні, вбивати він не буде. Хай їдуть собі, хай залишиться все так, як було досі.

Вночі він підіслав до білих чужинціз лазутчика із “стрілою війни”. Він навмисне хотів налякати естрангейро, примусити їх тікати далі, на рівнину, рятуватися від переслідування. Його воїни вже оточили табір росіян і тільки чекали сигналу до нападу. Але Ганкаурові знову пригадався нахабний, зарозумілий сеньйор Олів’єро, скрипучий голос, пожадливі руки, що так неохоче віддавали Ганкаурові зароблені ним песети. Ганкаур уже встиг розвідати, що росіяни приїхали сюди розшукувати якогось сміливого мандрівника, що вони скрізь по селищах роздавали індіянам білий порошок від лихоманки, не вимагаючи за це ні людських голів, ні золотого піску, ні дорогих шкур пуми. І він, наполохавши естрангейро, дав їм змогу вирватися з пастки…

Потім знову почалось переслідування. Білі чужинці з своїми провідниками їхали на конях сухою, випаленою рівниною. Їх було добре видно під місяцем. Ганкаурові вояки скрадалися улоговинами, бігли нагинці, нюшили, як дикі шакали, непомітні й невідступні. І Ганкаур біг серед них, і він ніс у грудях злість, але це була дивна злість. Він все дужче й дужче ненавидів сеньйора Олів’єро і все менше хотів смерті російським естрангейро.