Читать «Великий день інків» онлайн - страница 156

— Що ви розумієте під вдалими? — спитав я, відчуваючи, як у мене з жаху холонуть ноги.

Гобсон криво посміхнувся. Йому було просто дивно, що є люди, котрим невтямки така звичайна річ. Хіба не ясно, що можуть бути голови з маленьких індіян і з дорослих, жіночі голови й чоловічі, препаровані вдало й невдало.

Він спокійно відклав убік сигару й потягнувся рукою до мішка, який лежав неподалік од входу в хижу. Я вжахнувся при одній думці, що поруч мене, за якихось два-три кроки лежали голови, людські голови, з очима й носами, голови, відрізані від тулубів і засушені на продаж.

Гобсон вправним рухом розв’язав мішок, взяв його за гузирі й потягнув угору. Отак, знаєте, сеньйоре президент, зовсім просто й дуже делікатно потягнув самими кінчиками пальців. Щось глухо заторохкотіло, вдарилось об підлогу, і я побачив голови.

Спочатку мені здалося, що Гобсон пожартував. Переді мною лежали маленькі кульки, завбільшки з кулак, схожі в напівтемній кімнаті на невеличкі гумові м’ячі. Я подався всім тілом уперед. Я хотів пересвідчитись, що все це справді жарт, недобрий, жорстокий жарт. Мимоволі моя рука торкнулась до однієї з голів, і я, мов опечений, відсмикнув її назад.

— Годі-бо, не бійтеся! — зареготав Гобсон, пихкаючи димом сигари. — Вони не кусаються.

Він узяв одну з голівок за довге чорне волосся і підняв на рівень моїх очей.

Майже не володіючи собою, я дивився на страшний експонат. Ось що лишилося від людини, від живої людини, яка дивилася на небо, раділа сонцю, кохала, ненавиділа, мріяла, сподівалася… Вираз суму й страждання відбився на мертвому обличчі, від чого голівка ще більше нагадувала справжню живу голову. Рот і очі її були прошиті грубими нитками. Гобсон коротко пояснив, що в цьому є певний сенс. Адже індіяни вважають, що душа забитого може прийти до воїна, який відрубав голову, і жорстоко помститись йому. Щоб запобігти цьому, індіяни прошивають очі та вуста й, отже, закривають душі вихід назовні.

Дивлячись на темно-брунатну кульку в руці вампіра, я нічого не бачив. Власне, ні, я бачив. Я бачив жорстокість ситих і цікавість нудьгуючих, я бачив ваш уряд, сеньйоре президент, вашу поліцію, яка потурає звірствам, справжню ціну вашим законам і вашій демагогічній балаканині, котрою ви прикриваєте свою бездушність.

Своїм листом я не хочу вселити у ваше серце вбивчу й невідрадну думку про те, що народ вашої країни здичавів до краю, що дикі індіяни й справді такі жорстокі й підступні бестії, для яких єдиним виправним засобом могла б бути куля. Ні, шановний сеньйоре, люди вашої країни — добросердечні й гідні кращої долі, їх примушують убивати. Ви самі знаєте, що білі негідники, такі, як Гобсон і його друзі, нацьковують одне індіянське плем’я на інше. Вам повинно бути відомо, що, роздуваючи ворожнечу між племенами, гобсони постачають зброю одним індіянам і не дають її іншим.

Не проклинайте тубільців, сеньйоре! Шукайте злочинців ближче до вашого дому. Тільки швидше, бо в народу може урватися терпець.

Жорстокість породжує жорстокість, сеньйоре президент. На убивство відповідають убивствами.