Читать «Великий день інків» онлайн - страница 142

Природа давно замінила мешканців, зелені лапища сельви тягнулися до балконів, влазили у відкриті вікна, обплітали колони. Сельва царювала над усім. Буйно, владно, розгонисто.

— Шановний професоре, — звернувся з комічною серйозністю до батька Олесь, — ви дозволите мені першому переступити поріг цього дивовижного будинку?

Батько не дозволив. Хтозна, що там усередині, які хижаки могли вмостити собі гніздище, які там отруйні змії закублилися. Давайте краще гуртом. І так гуртом посунули до парадного входу, на широкі сходи перед домом, мармурові, білосніжні, наче тільки-но вимиті служницею. Ось і двері, старезні і чомусь зовсім вцілілі, чи їх час не точить, століття не беруть? Все, правда, в ліанових заростях, в лапатому листі, наче вхід до казкового гроту.

Професорова рука потянулася до мідної ручки (теж цілком збереглася, тільки трішки позеленіла від окислення), двері важко, зі скрипом відчиняються, прохолодна порожнеча високого холу вітає прибульців, в очі їм б’є золота оздоба стель, кришталь люстр, чудернацьке оздоблення стін. На стінах величезні, старовинного малювання картини в вензлюватих рамах із якогось багатого, сяючого металу, картини древніх тем, древньої символіки, якісь німфи, оракули, грецькі піфії.

— Як це все могло зберегтися? — дивується професор і мимоволі хоче пересвідчитися в реальності побаченого, навіть помацав рукою одну з важких рам. — Справді, чиста позолота. Неймовірно! За стільки часу — і ніким не пограбоване, не викрадене, не винесене таємно геть. Як ви це поясните, друзі? — звертається професор до своїх попутників.

Пояснити важко, просто неможливо. Ось вони піднімаються сходами вгору, під їхніми ногами червоно яріють багаті товсті килими, на стінах їх супроводжують дорогоцінні бронзові підсвічники. Олесь, уже не маючи сил втриматися, злітає на другий поверх і з завмерлим серцем біжить у кінець коридора. Відчиняє одні двері, другі, треті. За ним поспішають батько, Самсонов, Бунч, теж зазирають: диво! В покоях з високими стелями — розкішні меблі, прикраси, гардини, канделябри, мов тільки вчора звідси вибралися шановні хазяї палацу.

— Сто років минуло, а хоч сьогодні запрошуй гостей, — промовляє в задумі Самсонов. — Тут щось непросто. Щось не так. Гляньте, навіть витерта пилюка, жодної порошинки, все надраєне, все сяє.

Ходили по палацу вже трохи стурбовані. Якась ця загадковість була ворожою, чимось погрожувала. Здавалося, хтось наче виставив ці сяючі речі, цей сліпучий блиск, і заховався, затаївся, підглядає за ними.

В одному з коридорів Крутоярові справді привиділась іїюдська тінь, хтось змигнув удалині і зник за рогом. І далі те почуття непевності не полишало його. Повірити в домовиків він не міг, в злого чи доброго духа лісів і пущ тим більше, наслухалися всяких задивних легенд, казок, міфів, і ще тут — ну, це чортівня! Професор прискорив крок і стурбовано зиркнув на своїх: чи всі з ним? Олесь, Бунч, Самсонов… Поспішають, з якимись озирками квапляться до широких мармурових сходів, щось і вони наче відчули негаразд. Духи не духи, а вибратися звідси мерщій, мабуть, таки на часі.