Читать «Великий день інків» онлайн - страница 138

Професор обережно витягнув з-під подушки револьвер, схилився до землі і почав нишком вилазити з гамака. В той же час його очі невідривно стежили за ворогом. Чорна постать завмерла біля дерева, причаїлась, дослухається. В професоровім серці закипає гнів, руки по-молодечому напружуються.

І раптом звідкись збоку, наче вітер, вилітає Тумаяуа. Ось хто був на чатах! Ось він, молодчина, давно, певно, вистежив необачного лазутчика, добре приловчився і, вибравши слушну мить, звалив його на землю. Борюкаються, лупцюють один одного, стогнуть від натуги. Від озерця біжать сини Палехо, на галявині метушня, удари, притишені вигуки…

— Тумаяуа! — кидається вперед професор. — Де ти? Юнак стоїть з опущеними руками. Ворога немає. Втік.

Чути даленіючий тупіт ніг.

Весь табір на ногах. Старший із синів вождя — Лупу — опустився навколішки й почав розглядати сліди, які залишив після себе зловісний гість. Він припав до землі і, ніби мисливський собака, обнюхував кожен камінчик,

Бунч порпався коло речей. До Крутояра доносилось його монотонне бурмотіння, в якому можна було вловити лише одне слово: кінець! Потім опасиста постать Бунча м’ячем викотилася з-за бамбукових заростей, і Крутояр зовсім виразно почув його ремствування:

— Кінець нашому життю! Кінець! Нащо ми встряли в цю історію?..

Тим часом старший син Лупу, вивчивши слід, схвильовано глянув на батька й ледве чутно вимовив:

— Ганкаур!

Старий вождь мимоволі потягнувся до лука. Тумаяуа ввібрав голову в плечі й нагороїжився, як дика лісова кішка. Ганкаур! Тривожний шепіт вітерцем пронісся між індіянами. На їхніх обличчях проступив страх.

— Поясніть мені, в чому річ? — звернувся до Тумаяуа професор.

— Нічого не знаю, сеньйоре, — все ще важко відсапуючись, мовив Тумаяуа. — Лупу побачив на землі слід людей апіака… він знайшов стрілу їхнього воїна, змочену кураре.

— Очевидно, той загубив її?

— Ні, сеньйоре, апіака завжди лишають після себе отруєні стріли, коли хочуть зробити бойовий виклик своєму ворогові.

— Значить, апіака йдуть по нашому сліду? — враз спохмурнівши, мовив професор.

Тумаяуа нічого не відповів йому і підійшов до батька. Індіяни почали радитись. Вони говорили між собою швидко, пристрастно, інколи сперечаючись, інколи ствердно хитаючи головами. Раз по раз старий вождь Палехо показував рукою кудись у темряву і промовляв зловісне слово “Ганкаур”.

Кожна хвилина тепер вирішувала їхню долю.

Тумаяуа наблизився до Крутояра.

— Могутній касік людей арекуна, — заговорив він у невластивій для нього урочистій формі, - негайно вирушає в дорогу.

Через кілька хвилин були розтриножені й завантажені віслюки й коні, і маленький загін знявся з місця. Вождь Палехо і двоє його синів їхали в голові колони. Тумаяуа, його старший брат Лупу і Самсонов прикривали колону ззаду.

Посувалися швидко, в цілковитому мовчанні, весь час озираючись на всі боки.

Місяць висів над самою головою, ніби знущаючись з беззахисних мандрівників. Зорі ледь жевріли в височині. Інколи в сизому мороці на мить з’являлися низенькі, прудкі тіні. То бігли назирці зграї голодних хижаків.