Читать «Великий день інків» онлайн - страница 117

— У домі Мерфі лежить небіжчиця, якась невідома сеньйора…

Комісар, торопіючи від страшної здогадки, рвучко схопив стару за груди. Своїм хижим поглядом він пропікав її наскрізь,

— Ти що верзеш? Яка сеньйора? Кажи ясніше, відьмо!..

Стара безпорадно розвела руками:

— Хтозна… Мерфі каже, що сеньйору пограбували індіяни. Вона їхала на кораблі. Вночі її знесли на берег…

Олів’єро, слухаючи бабське базікання, щось обмірковував. Що ж, немає сумніву, що в домі Мерфі тіло Ернестіни. Вона мала вмерти ще на “Віргінії”, але його постріл виявився хибним. Вперше в житті він не зумів покласти жертву з першого пострілу…

Стара зігнулась і, не дивлячись в обличчя комісарові, простягнула до нього руку за винагородою. Олів’єро тицьнув їй якусь дрібну монету. Жінка міцно затиснула кулак, але в ту ж мить випростала пальці й пробурмотіла:

— Раніше сеньйор комісар давав більше. — В її словах було щось од зацькованого, хижого звірка. — Сеньйор комісар…

Себастьян замахнувся канчуком.

— Геть, стара жабо!

І, долаючи в собі злість, він поїхав далі вулицею.

Небіжчиця не йшла з голови. “Ну й йолоп же я, — картав себе комісар. — Дав маху. Думав, вибух докінчить справу. А тепер, напевне, все вже відомо партизанам”.

Олів’єро згадав про свого столичного гостя, і на душі в нього стало ще гірше. Бракватіста вийде з води сухим, А розплачуватися за все доведеться комісарові Олів’єро. Коли вони вранці повернулися з нічної операції, полковник, випивши пляшку коньяку, знову завів розмову про загрозливе становище в столиці. Знову згадав немічного генерала Батіса і, ніби щось прикидаючи в думках, з кривою посмішкою на вустах промовив: “Розумні пацюки першими тікають з корабля, який має затонути”. І дико зареготав.

Олів’єро зупинив коня перед садибою, де розмістилися люди професора Крутояра. Мандрівники саме ладналися в дорогу.

— Радий вас бачити, сеньйори! — чемно привітався до них вершник. Він спішився і прив’язав повід до невисокої шовковиці. — До ваших послуг — комісар округи Себастьян Олів’єро.

— Ми вас шукали вчора, сеньйоре, — сказав професор Крутояр, підходячи до комісара. — Але марно. Мабуть, у вас були якісь серйозні справи…

— Коли їх не буває, тих справ! — скрушно розвів руками Олів’єро. — А надто в наш суворий час. Але вас це не повинно турбувати. Коли до нас приїжджають із хорошим серцем, ми вміємо вітати гостей. — Він звузив свої сіро-сталеві очі й, карбуючи кожне слово, сказав: — Сельва вміє вітати своїх гостей.

В його словах Крутояр зовсім виразно почув погрозливий натяк. Сельва вміє вітати. Сельва вміє нагадувати про себе тим, хто забуває про її неписані закони. Непролазні нетрі, жорстокі араньямони й хижі пуми — це сельва; злиденні хижки каучеро, в яких живуть голодні, хронічно хворі на малярію діти — це теж сельва; жовті вогники в очах комісара Себастьяна Олів’єро — це теж сельва. Сельва у всьму: в жорстокості й підступності, в затурканості й свавіллі…