Читать «Дзвони зеленої Галактики» онлайн - страница 8

Біля пам’ятника очі дівчинки заіскрилися, вона довго розглядала його з різних боків, доки поставила батькові ще одне запитання: “Хто це — на гойдалці?”

— То не гойдалка, а великий гороховий стручок. У ньому — маленька Сурена. Бачиш, обличчя у неї веселе, після одужання… — Василь Петрович запнувся. — Вона теж була хвора. І вилікувалася…

— Ну ж, розповідай, усе розповідай про Сурену, про пам’ятник, — просила й наполягала Ляна, аж щоки її порум’янішали. — Ти ж ніколи не згадував про цю дівчину.

Батькові й тепер не дуже хотілося вдаватись до спогадів. Одначе прохання доньки було природним, особливо тут, де працював професор Сулименко, а пам’ятник споруджено його внучці.

— Коли космічний корабель землян уперше з’явився над цією невеличкою планетою, то довго не міг знайти місця для посадки. Скрізь кучерявились рясні гаї, оксамитними килимами вистелялися буйні трави, веселково цвіли квіти, голубіли неширокі річки. Ніхто з астронавтів не зважувався нівечити цю казкову красу. Планета здавалася іграшковою, зовсім несхожою на знані досі. Нарешті гості пришпилили свій корабель до зеленого пагорба і двоє астронавтів спустилися по східцевій драбині додолу. Ще кружляючи над планетою, вони зауважили, що ніде не помітно жодних поселень. Невже ніяка цивілізація не натрапила на цей чарівний острівець у космічному океані? Так думали прибулі земляни, гублячись у здогадах. Потім уже без перестороги й побоювання блукали між дивоцвіту і різнотрав’я, доки легкі сутінки виткалися над маленькою планетою. Заночували у кораблі… А коли прокинулися, заніміли від ще більшого подиву: все довкола — і дерева, і трави — злотосрібно сяяли, вигравали, але так ніжно, легко, що й очам боляче не було. “Які чисті роси! — здогадався хтось. — Це ж планета Чистих Рос!”

І знову зніяковів Василь Петрович — під жагуче-допитливим поглядом доньки. Зусібіч сіріло каміння, ніби на могилі, в якій поховано вже легендарну планету.

— Опісля сюди прилітали вчені — біологи, хіміки, геологи. Досліджували, експериментували… Жодна рослина, жодне деревце, доставлені з планети Чистих Рос, не приживалися на Землі. Групу біогеологів очолював тоді відомий професор Сулименко. Він обійшов усю планету, ретельно вивчав проби грунту і надіслав Ученій Раді свій остаточний висновок: тут немає ніяких корисних копалин, вартих найменшої уваги. Але, на думку професора, перебування на планеті добре позначається на самопочутті. У свої сімдесят він зовсім не відчуває втоми, ходить пішки, бадьорий, як у тридцять. Ще просив дуже професор відправити сюди з черговою експедицією його безнадійно хвору внучку Сурену.

— То вона жила тут… — задумливо мовила Ляна.

— Жила й одужала. Тільки те, що трапилося далі, почалося з казки. З казки Андерсена. Був колись такий казкар на Землі, дуже давно. Ми теж обов’язково разом із тобою прочитаємо його книжки. Так от. Сурена справді почувалася краще у дідуся, на новій планеті. Щасливий професор безмежно радів: онучка скоро підніметься, стане на ноги. Проте одного разу він застав її засмученою. Дівчинка відвернулася до вікна, мов чимось ображена. Тремтячим голосом журно дорікнула дідусеві: “Скажеш, що ти ніколи не чув цієї казки. І мати не знала її, і батько. Ніхто із вас ніколи не читав Андерсена. Про п’ять горошин із одного стручка…”