Читать «Дзвони зеленої Галактики» онлайн - страница 10

— Людей, розумних істот тобто, тут не було. Тому особливої шкоди ніхто не відчув. Хоча дехто й вважав злочином те, що призвело до знищення унікальної природи на цій планеті.

— Тепер сюди вже ніхто не хоче прилітати, — почувся голос.

Василь Петрович і Ляна обернулися: поруч стояли робот Стен — технік із станції обстеження космічних кораблів і Вахтанг Зурабович. Говорив Стен.

— Усі намагаються обминути мертву планету. І мені, і моїм друзям тут не дуже весело. Я, чесно кажучи, здивувався, що ви зважилися зробити профілактичний огляд корабля саме у нас.

— Ну, що ти, Стене, — пробував розважити техніка командир корабля. — Аргонавтам ця планета надзвичайно дорога. Хтозна, чи можливими були б наші далекі космічні подорожі, якби не суреніт, знайдений тут! Тепер ніяке випромінювання і метеоритне бомбардування не загрожують нашій безпеці. Кораблі ж із суреніту!

— І все-таки шкода планети Чистих Рос, — одказав Стен. — Колись дуже давно мені багато розповідали про її красу ті, хто бував тут. Тепер я знаю, що моя домівка могла бути кращою, ніж є.

— Ти вважаєш цю планету своєю домівкою! — посміхнувся Вахтанг Зурабович.

— Звичайно. Я поселився тут давно і, думаю, надовго. В кожному разі, я не хотів би, щоб мене перевели на іншу станцію профілактичного обстеження. Хоч тут і пустка. Справжня пустка. Але я звик до своєї камінної оселі, навіть намагаюся прикрасити її. У мене достатньо часу для розваг і відпочинку. Бачите он ті плити? Я сам відшліфував їх і збираюся вирізьбити на них картини… Багато картин… То будуть малюнки з минулого планети Чистих Рос. Як пам’ять про втрачену назавжди красу…

Ляна мовчки підійшла до Стена, котрий, здається, дещо зніяковів після свого зізнання.

— Ви… вмієте малювати? — спитала дівчинка.

— Я вчуся. Я багато чого вчуся сам. Бо ж кажу, що в мене досить часу для всього. Власне, я вже почав відтворювати окремі сюжети. Якщо є бажання, давайте підійдемо ближче, подивитеся на мої спроби. Ви будете першими глядачами і поціновувачами.

Доволі великий малюнок зрозуміти було неважко: Стен зобразив Сурену, зачаровану розквітлими кущами гороху.

— Малюнок мені не вдався, — несподівано сказав Стен. — Я задумав його інакшим. Але скільки не намагаюся уявити професора Сулименка, все даремно. Його образ для мене — мов у тумані. Ніяк не можу збагнути, ким він був насправді: добрим дідусем чи бездарним ученим? Щось заважає мені створити образ цієї людини, мучать якісь сумніви. Напевне, маю дуже мало інформації про життя старого професора. А роботові, самі розумієте, без повної інформації важко прийняти правильне рішення. То вам, людям, легше по частковостях відтворювати цілісний образ. Звідси моє невдоволення і творчі муки. — Стен почувався наївною, засоромленою дитиною.

— А мені подобається малюнок, — щиро признався Василь Петрович. — Я давно помітив, що з-поміж роботів є чимало талановитих митців. І це мене завжди дивувало: нікого з них — даруйте на слові — не запрограмовували як художника чи музиканта. Звідкіля цей хист і ця самобутність? Ви, Стене, справжній художник. Нерозгаданий феномен. Тепер ніколи по дорозі на Землю чи з Землі я не обминатиму планету… Чистих Рос. Обіцяю вам це. Сподіваюся побачити тут нові малюнки. Тому й зичу вам натхнення для нелегкої роботи. Спасибі. — Василь Петрович обійняв зніяковілого Стена.