Читать «Атланти з планети Земля» онлайн - страница 92

Я схопив цю кляту люльку і сховав її під подушку, якої не встигла прибрати з канапи місіс Хадсон, чи хто вона там така. Це викликало в неї новий переляк. Ще б пак: адже від цього перерветься трансляція! І тільки-но я подумав, що треба було давно скористатися подушкою або засунути люльку в скрипку й без упину пиляти по ній смичком, щоб заглушити передачу, як почув, що біля будинку зупинився екіпаж.

— Та-ак, — з дверей промовив Грегсон, записником зсуваючи капелюха на потилицю.

Інспектор слухав мене, як і мого славетного друга, — з подивом, жахом і цікавістю. Такий же вираз обличчя мали й затримані.

— …з-під подушки поки що не можна, — закінчував я вводити Грегсона в курс справи. — Коли ця місіс (встановлювати її істинне прізвище — то вже ваш клопіт) упустила люльку на підлогу, то остаточно виказала себе. Бачили б ви, як вона злякалася, що передавач зіпсується! Виходячи з усього, не важко збагнути, що ніякої місіс Хадсон у природі ніколи не існувало, а був лише інопланетний резидент. Ну, а щодо Моріарті, то він, по-моєму, виступає в ролі компрадора. Тепер ви бачите, з ким ми маємо справу?

Інспектор обережно обмацував голову Моріарті.

— Ой лишенько, що ви там морочитеся! — почав я його підбадьорювати.

Грегсон кружляв довкола професора, розсував на потилиці волосся перуки, шукаючи хитромудру застібку, що притискала маску до обличчя, обмацував щоки, робив затриманому вузькі азіатські очі… і раптом сахнувся. Пальці Грегсона стислися в кулаки.

— Панове… — поліцейський задихнувся, — я завжди вважав вас, панове… Нехай я й не хапаю зірок із неба… До речі, при виконанні… знущання… ніяких масок…

Його безладне нарікання чергувалося з торохтінням інопланетянки, яка знову заходилася бурчати про хвороби, каву та платню за помешкання.

Що таке? Невже помилка?! Я кинувся до злочинців, та ніякого “чужого волосся”, ніяких застібок мені, як і Грегсону, знайти не вдалося. Який жах! Який сором!

На обличчі в Холмса грала усмішка. Сищик простяг до мене свої закуті руки. Я ступив крок до нього, але насправді не зрушив з місця. Помітивши мою абазію, сищик сам підвівся з крісла (це був таки він, тепер я вже впізнав його).

— Нічого, Уотсоне, — відповів він на те, що тільки міг промовити я поглядом. — Зате ви мали “приємність” послухати, як я граю. — Він розминав зап’ястя. Делікатність Холмса здалася мені зразком поведінки для будь-якого, навіть найвеликодушнішого, переможця.

— Нарешті! — вигукнув Холмс. — А я вас уже зачекався.

Ми з Тобіасом Грегсоном, уже заспокоєні й знову здружені, побачили літнього чоловіка, що ввійшов до вітальні. Обличчя його здалося мені дуже знайомим. Проте я не міг пригадати, кого цей джентльмен нагадує. Інспектор тільки-но відкрив рота, щоб щось сказати, та його випередив Холмс: