Читать «Херем» онлайн - страница 52

Настрашені царською доброчесністю, люди корилися, бо що було робити? Адже ж до діла взялися варта і військо, а славний пророк-заступник – чи мертвий, чи вічноживий у байках при вогнищі – однаково допомагати не квапився. Країна зазнала тоді такого благочестя, якого і за часів патріархів не свідчили. І тоді, власне, до Асати почало навідуватись дивне відчуття – мовби тихий галас і тиск зсередини, від чого ломила голова і смеркало в очах.

Це відчуття налякало його ледь не до крику, бо було знайоме – і геть зовсім, цілковито, неможливе. Бо це було знамення Херему, чуття, яким його мешканці у повноті сприймають людські благання та славоспіви. До нього особисто, проте, в його нинішнім становищі, це не могло мати жодного стосунку. Таке було враження, що молитовний хор, наче потужна струмина, спинився при зненацька виниклій загаті, та й побіг торувати скособочений шлях куди прийдеться. Лякала ж Асату його власна неспроможність прийняти чи спинити струмину, бо калюжа ніколи не вмістить моря, хіба зникне, поступившись його потузі. Так не повинно було статися, однак щось на Херемі, очевидячки, пішло навскоси.

Асата не знав, що буде, коли струмінь прорве хиткі кордони його притомності, та про всяк випадок намагався уникати товариства, щойно його сягне перша хвиля нечутного шепоту. Він ховався на самотині, і довший час йому таланило перечекати напад, нічого лихого не заподіявши. Всього, однак, не передбачиш, і кордони було-таки зламано, і час для того випав аж ніяк не найкращий.

Черговий виїзд царського війська застав ватагу на одному з каменистих плато Кривого Узгір'я. Повідомлення вартових було вчасним і спізнілим водночас – вчасним, аби загасити вогнища та зачаїтись, і запізнім, аби, не привертаючи уваги, дременути з плоскогір'я від чи не втричі чисельнішого війська. Ватазі лишалося чекати, сподіваючись, що виїзд, який став табором біля підніжжя гори, не помітить її бранців та й подасться зранку своєю дорогою.

Розбійники посідали смутними купками коло згаслих вогнищ – спати не спалося, про звичну розвагу годі було й мріяти, лише тихі перемовини лунали де-не-де, не гучніш за шерех сухого чагаря. Поволі громадилася напруга, змушуючи підкидатися при кожнім порусі. Мудрий Барба знав, чим це може окошитися, тож, позбавлений можливості вгамувати бентегу братчиків хмільною брагою, він звернувся до звичної вже заміни – Асатиних героїчних оповідок.

Той не відмовив і налаштувався вже потішити товариство черговою вигадкою, коли ближче підсів Маззакін і попросив – на зміну – оповісти правду про свої власні пригоди, що привели зрештою на Тихе Узвишшя.

– Я говорив правду раніше, – глянувши спідлоба, мовив Асата, – але ти не вірив. Чи гадаєш, що нинішня правда краща за колишню?

– А може, моя віра краща за колишню? – примружився Маззакін. – Давай розказуй. Бо, може, вже й не буде іншої нагоди.