Читать «Херем» онлайн - страница 45

– А вибиратися будеш як? Чи тут вікуватимеш?

– Хех! Мене спільники не кинуть, ми, на узгір'ї, не такі, ні… Прийдуть, визволять, через стіну переправлять. Може, сьогодні вночі, – Маззакінів голос непевно притих. – Може, завтра. Завтра, так точно.

Розбійник зітхнув, роздумуючи про вірність згаданих спільників.

– А ти казав за царський шлюб, – згадав він, аби відволіктися, либонь, від невтішних роздумів. – Така гулянка була, аж у нас тикнулося! І що ж. Імрод так і не женився?

– Женився, чого ж, – відказав Асата. – Але не на тій. Я пообіцяв тут одній зробити її царицею. Так оце… Словом, тепер цар Ір-Олама має дружину-кдешу.

– Що, правда?

– Ну!

Розбійник паскудно зареготав.

– Але кдеша подбає, аби кров йому не схолола! Заздрю хлопцю! Хех! Але і витівка! Гідна самого Асати-Набі!

– Гадаєш? – аж крекнув од несподіванки Асата.

– Ага! – радісно відгукнувся Маззакін. – Про нього в нас ТАКЕ говорять! Ніби Князю Завулу писка начистив його власним кіннором!

– Не було такого! – запротестував Асата.

– Ага? Скажи іще, Храм Бену не підпалював! Три дні горіло!

– Це не я! – вжахнувся винуватець.

– А хто? – розгубився розбійник.

– Та Мікта, напевне, зі своїм отим рябим Єрмі… Навчив на свою голову.

– Е, а ти що, був при тому? – здивувався Маззакін.

– Я? А за що ж мене, дурню, засудили?

Ну, дурнем розбійник не був, але візьми отак і повір, що опинишся на Тихому Узвишші разом із героєм зам-арійського заколоту!

– Ну ні! – обурився він. – Той з бородою був! Оце уже було занадто.

Стражденний пророк і заколотник вибухнув нестямним реготом, чого, звісно ж, у його стані робити було не слід. Перед очами йому застрибали чорні іскри, віщуючи довгу, спокійну непритомність.

Коли він отямився вдруге, місяць уже стояв високо, невблаганно висвічуючи тлінні недобитки завсідників Тихого Узвишшя. Асата змучено стулив повіки; йому забаглося заснути і більше не прокидатися, аби лишень не споглядати це мовчазне сусідство. Хай би вже швидше Шеол з його тихим ремством, аніж оце людське звалище, прикрасити яке йому випала лиха оказія.

Маззакін сидів неподалік, притулившись спиною до стіни, і, схоже, спав. Асата зітхнув заздрісно і тут-таки з'ясував, що його ребра та спина сповиті тасьмами рваного полотна. Розбійник, либонь, подбав – не інші ж сусіди, однаково байдужі до чужої біди. Помітний поступ у порівнянні з наміром зацідити каменюкою по голові! А все що – дурні балачки про підпал та побиття вельможних писків. Не багато ж їм, людям, треба!

– Оклигав? – поцікавився Маззакін. – Жити будеш?

Виявляється, той не спав; а що очі замружив, то, мабуть, із тої ж таки причини, що Асата прагнув опинитися нехай в Шеолі, але не тут.

Жити? Асата почувався значно слабшим, і навіть біль викликав уже не розпачливий спротив, але нудну, байдужу втому.