Читать «Херем» онлайн - страница 4

Слід було краще розважити, справді, краще готуватися або ж хоч би дочекатися остаточного видужання, але він іще не цілком розумів свої нинішні обмеження та тілесну неміч. Отож далеко він не втік.

Він добре знав ходу доріг і міг би вийти куди завгодно, але на заваді йому стала звичайнісінька спека, яка, проте, за літньої задухи дозволяла пекти яйця в піску і валила з ніг здоровенних волів. «Люди землі» забороняли навіть з дому виходити о такій порі, а коли вже мусиш іти, то аж ніяк не наодинці; але він, завваживши на безлюддя, надумав лише, що не буде кому його спиняти, та й подався собі геть, прямуючи до відомого йому перехрестя.

Свою помилку він зрозумів майже відразу, але впертість та пиха не дозволили йому повернути. Він ішов потрісканою землею між самотніх змарнілих пальм та диких олив, і спекотний вітер шмагав лице гарячим нагаєм. кидаючи в очі пригорщі рудого піску. За кілька годин такої подорожі він насилу переступав ногами від спеки та спраги, проте ціль його мандрівки не обіцяла ні густого затінку, ані рятівного джерела. Вона містила в собі інше; і, ледь не падаючи з ніг, він все ж таки вийшов на перехрестя, де віддавна стояв ідол Малхі, бога-вістового, найменшого з Десятки гори Херем.

Проте нині ідола було повалено, і давно вже тут нікому не приносили жертв. Якщо й існував колись зв'язок між незугарною кам'яною постаттю та найменшим богом, то нині не було нічого. Ідол був мертвий, і ніхто на відлюдному перехресті не міг зарадити знесиленому подорожньому.

Знайшли його люди Ейсава, відіслані ним невдовзі по зникненню нестямного раба. Цього разу господар не став його карати, але намагався розговорити та вивідати нарешті, кого ж це підсунула йому доля-крутійка за тридцять мідних сіклів.

– То нашо ти ішов до тої каменюки? – дивувався він. – Ні колодязя там. ані джерельця. Спікся би, як баран на вугіллі, спікся б…

Той і сам не знав, що сказати – нині уся ця задума із втечею видавалася йому цілковито безглуздою. Але Ейсав та його домашні відтоді дещо змінили свою думку щодо мовчазного раба і не доручали вже йому брудної роботи, і навіть задерикуватий Дан (надто ж задерикуватий Дан) не вимагав від Гура знімати йому сандалії чи виносити помиї.

Якось Ейсав спинив його коло молитовного шатра.

– Купити можна тіло, але не душу, – сказав він. – Іди і молися разом з нами.

На господарів подив, раб зневажливо знизав плечима і пішов у своїх справах. Коли б лише Ейсав знав, що собі подумав той, кого звали Гуром, то миттю проголосив би його нечистим і вигнав би з табору, як годиться чинити з біснуватими та хворими на проказу.

Загалом же з того часу Гурові велося краще, ніж доти, бо він знав, хто він, і знав також, що немає куди йти, і відтак чинив, як вирішили за нього інші, і знаходив у тому певну болісну втіху. Він навчився доглядати за вівцями і збирати гіркі трави безлюддя, а якось навіть знайшов для Лавані троянду пустелі – камінця із витесаними вітром пелюстками, що править вівчарям за оберіг. Мала повісила знахідку на шию, Ейсав тішився спокоєм та достатком, і Гур міг би збавити в його таборі решту життя, якби якось не нагодилися до них гості з далекого міста Зам-Арі.