Читать «Село не люди» онлайн - страница 44

— Упокой, Господи, душу раба Твого Олександра.

Випив, перехрестився, за борщ узявся.

— Упокой… Упокой… — зашелестіло над столом.

Мамка Катерину гукнула:

— Ану, з дівчатами тарілки позбирайте. Вимийте швидко.

— Хай дівчата збирають, а я помию, — донька їй.

— Та не барися, — мамка каже.

Шанівці борщ поїли, тихо сидять — другої страви чекають. Катерина тарілки миє, мамка в них картоплю з м'ясом накладає. І — на стіл.

Чарки підняли вдруге:

— Упокой… Олександра… Хай буде йому земля пухом.

Після картоплі з м'ясом третю налили.

— Упокой…

Ще хвилин зо п'ять посиділи, та по одному — до Романа з Раїсою.

— Хай Сашкові буде земля пухом. Хай… — І з двору. Катерина — серед них, очі долу.

— Вічна пам'ять… — І тікати.

Раїса голову опустила: от і пом'янули синочка. Тільки баби каструлі миють, недоїдки збирають. Та Роман сидить під хатою, смалить одну цигарку за одною.

Раїса підвелася. Баби каструлі покидали — та до неї. Дарина під руки Раїсу підхопила:

— Посидь, голубонько. Ми все зробимо…

Раїса подивилася на неї зі здивуванням, прошепотіла:

— Не хочу жити…

А та їй:

— От якби ж то на все наша воля… А дев'ять днів синові справити? А сорок? А півроку, рік… Пам'ятник поставити…

Уже не кидай його. Зроби все як треба, голубонько.

Після поминок дядько Степан зібрав мужиків біля постаменту. Поставив акордеон на каменюку і представив товариству вчених.

— Оце — люди! Вчені! Приїхали до Шанівки пісні збирати та у кургані копатися. — Ігор, Денис, — відрекомендувалися вчені.

Татко гикнув:

— Таж теє… ти, Степане, у нас щодо пісень головний спеціаліст.

Степан розцвів.

— Аби не похорон, я б заспівав…

Тамарчин Федько втрутився:

— А пішли за комбайн… І бабів гукніть. Ничипориха так виводе, аж серце розривається. Ігор Крупка окуляри поправив:

— Може, завтра? Незручно… У людей горе, а ми…

— Не ви, а ми, — виметикував Федір. — Може, у вас часу й досить, а мені завтра кукурудзу лущити. А сьогодні все одно день пропав.

— Ми спочатку хотіли кімнату знайти, — нагадав Степанові Денис.

— А йдіть до Ничипорихи, — придумав Федір.

— Може, в неї запитаємо? — запропонував Ігор.

— А що її питати? — здивувався татко.

— Ні, ми так не можемо, — підтримав друга Денис.

— Не можете? От чудасія! — ще більше здивувався татко. — То вибирайте собі покинутий дім. Он їх скільки… Живіть… хоч завжди.

Мамка йшла вулицею за Ничипорихою — аж гнулася від каструль, повних недоїдків.

— Свиням однаково, — бубоніла баба. — їм — хоч кожен день похорон… Аби їсти.

— Ничипорихо, я у вас усе лишу. Каструлі потім заберу, — мамка їй.

— Куди це ти так поспішаєш?

— Та, бачу, Льонька мій із мужиками кудись намітив, — мамка каже. — Ще нап'ється, зараза.

Поки до свиней Ничипоришиних дійшли, поки з каструль у корито покидали, мамка на вулицю вийшла — нема нікого! А баба слідом.

— Та де їм бути? Мабуть, за комбайном горілку допивають.

***

Степан накинув ремені акордеона на плечі…

— Українська народна пісня «Гандзя», — прошепотів урочисто.

Денис кашлянув.

— Вибачте… Ми… Розумієте, ми шукаємо старі пісні. Такі, яких, може, тільки у Шанівці співають…

Товариство задумалося.