Читать «Село не люди» онлайн - страница 42
Люко Дашвар
До Шанівки Ігор із Денисом добралися пообідь.
Стали край села, валізи важкі покидали — втомилися. — Ігоре! Дивися… — Денис кивнув у бік шанівців, які поверталися з цвинтаря. — Може, у цьому селі свято? Наприклад, свято врожаю. Ігор подивився на юрбу, потім на свої брудні штани й черевики:
— Я б умився, поїв…
— Оце так сюрприз! — не слухав його Денис. — Таж це наш старий знайомий… До вчених біг завідувач килимівського клубу Степан.
Степан Леопольдович добіг до вчених, розкинув руки, серйозно так каже:
— Оце діло! Слово — як камінь! Сказали — зробили.
— Добрий день, — Ігор потис Степанові руку. — Допоможете нам?
— Які можуть бути сумніви? Допоможу, — кивнув Степан.
— Нам треба кімнату зняти для початку, — сказав Ігор.
— Буде!
— У вашому селі свято? — запитав Денис.
— Яке там свято! Похорон, — кинув Степан. — Хлопця поховали.
— Невчасно ми… — знітився Ігор.
— Ні, ні! Усі образяться… — заметушився Степан. — Ходімте.
— Куди?
— Пом'янемо хлопця, а потім знайдемо вам кімнату.
— Ні, так не можна! — розгубився Денис.
— Не можна похорону зневажати, — сказав Степан. — Що подумають батьки хлопця? А сусіди? Приїхали в село люди, а на похорон не прийшли.
— Ви не хвилюйтеся, ми підемо, — сказав Ігор. — Тільки трохи незручно… З валізами.
— Десь прилаштуємо, — вирішив Степан. — Ходімте вже. А то всі, мабуть, і до столу без нас не сідають…
Завідувач клубу легко підхопив важкі валізи вчених, побіг попереду.
— А ви за мною! — крикнув. — Ігоре, це нонсенс. Куди ми йдемо? Ми не знаємо ні хлопця, ні його батьків… Узагалі нікого, — не міг прийти до тями Денис.
— Здається, ти хотів «улитися»…
— Передумав. Краще спостерігати.
— Ясно, що краще, тільки своїх життєвих уявлень ми тут теж нікому не нав'яжемо. Яке в нас на це право? Тим паче що це уявлення… — …звихнутої урбанізації. Ти це хотів сказати?.. — запитав Денис.
Поминальні столи гнулися у дворі під вишнями. Шанівці товклися поруч. Не сідали.
Баби винесли й поставили трохи збоку ще один маленький стіл — для каструль та посуду. Мамка з половником орудувала біля каструль. Наливала борщ у тарілки, а дівчата носили на столи. І Катерина між них. Тарілку на стіл поставила, обернулася: дядько Степан незнайомих людей веде. І Людка вже під боком шепоче:
— Катька! Дядько Степан міліцію привів! Точно кажу! Ой, що буде?
Катерина Людку від столу відвела.
— Чуєш… А давай покаємося…
— Здуріла?! — Людка відсахнулася, очі — мов тарілки.
— Скажемо: «Простіть, люди добрі! Ми все тієї ночі бачили»…
— Здуріла! Чисто здуріла! І кажи, коли хочеш… Усе село на тебе плюватиме і шльондрою зватиме. А я не признаюся! Так і знай! Скажу, що не було мене там, а ти все брешеш!
— Як це — не було?..
— Не було! Не було! І скажу, що ти під комбайн до мене прибігла і казала, що… — Людка надулася. — …що з хлопцями тим… сексом займалася! Ось!
— Та це ти здуріла, підлото, — прошепотіла Катерина, а сльози вже до очей підступають.
— Хай здуріла, тільки не кажи нічого. Хіба зовсім сорому не боїшся?! Та на тебе після цього жоден хлопець не подивиться. Або навпаки… Будуть тягати по кущах, поки не здохнеш!