Читать «Зелена пастка» онлайн - страница 86

— Ліпше буде, коли мене зустріне батько, — сказав я. — Поклич капітана, Жак. У джунглях залишилася моя мати з пораненою Єржі. Вони в курені, біля багаття… Їх треба рятувати… На цьому судні є радіостанція?

Жак схопився.

— Я миттю, я зараз!..

Через півгодини капітан продиктував радистові нагальну депешу. Її було передано в Пері, на ім'я мого батька, а також начальникові порту Хармю. Радіограму прийняли десятки станцій. Так люди вперше дізналися про таємниче місто в джунглях, яке газетярі назвали «Зеленою пасткою».

Пізніше Рудий Заєць розповів мені, як він потрапив на судно.

Перед тим сеньйора Дуенья Дегальдадо подорожувала з гастрольними концертами по Болівії та Парагваю. Викроївши кілька вільних днів, завернула до Сені-Моро, в Пері, щоб провідати сина. І почула там про дивні події, що як сніг на голову звалилися нещодавно на сестрину оселю. Стривожена співачка вирішила негайно забрати Жака додому, в Ріо-де-Жанейро. Рейсовий літак мав прибути не раніше як за тиждень. Сеньйора Дуенья не хотіла чекати, та й часу мала обмаль. Вони сіли на судно, що прямувало рейсом до Хармю. На другий день плавання Жак із матір'ю тільки-но розташувалися в затінку під тентом, як кучерявий матрос, тикаючи рукою в повітря, закричав: «Людина!.. Людина падає з неба!»

Жак божився, що відразу ж упізнав мене.

…Тихий посвист крил змусив мене підвести голову. Пролетівши над пляжем, неподалік приземлилася червоно-жовта машина. З аеротаксі неквапно вибрався професор Синиця. Постояв, позираючи на всі боки, попрямував до берега. Я усміхнувся. Нехай пошукає. На піску тьма-тьмуща засмаглих тіл, і всі вони схожі, як близнята.

Володимир Степанович уже зняв усі «табу» з мого режиму. Під кінець минулого місяця він, як і обіцяв, витурив мене нарешті з кімнати. Того дня я ледве діждався. Самотність уже надокучила страшенно. Мати зранку поспішає до свого інституту, в неї там весь час нові й нові досліди. З Єржі я також нечасто бачився, вона довгенько пролежала в лікарні. Хлопців, моїх приятелів із школи, до мене не пускали. Ото хіба телепередачі вносили в життя якесь різноманіття. Я вмикав екран, перебирав різні програми, особливо намагався не проґавити ранкову хронікальну передачу, що складалася з серії коротких репортажів про новини в світі.

Одного разу я побачив на екрані свого батька. Спершу з'явилася панорама дрімучого лісу, та ось об'єктив оператора з пташиного польоту шугнув униз і надибав на острівець землі, вільний від рослинності. Там, біля якихось споруд, юрмилися люди. Виднілися стріли підйомних кранів, що несли в повітрі величезні каркаси. Батькова постать виділялася з гурту. Він щось говорив худорлявому старому, якого я теж помітив одразу. Хіба ж я міг забути доброго дідуся Катультесе… Неначе витесаний з темного дуба профіль індіянина та батькова скуйовджена голова затрималися в кадрі лише на кілька секунд, доки диктор вимовляв коротку фразу про країну джунглів, яка на порозі освоєння своїх незайманих природних багатств. Роздивитися людей, котрі оточували дві знайомі постаті, я так і не встиг — на екрані вже виникла інша картина: показували відсіки космічного супутника-ракетодрома Земля — Марс.