Читать «Зелена пастка» онлайн - страница 78

Вражений, я з докором сказав:

— І ти не попередив мене, Загбі!..

— Чаре — таємниця наших племен. Мертвим невтямки, що їм уже не підвладний мозок багатьох із нас. Ти сам догадався, як треба поводити себе в присутності мертвих. До таких хитрощів вдаються і каджао та галу. Щоб не виказати себе і нашу таємницю, вони також прикидаються безтямними.

— Значить, і Ву також?.. — зрадів я, пригадавши страшний танок у тунелі. Загбі з сумом похитав головою.

— Чаре в нас дуже мало, його поки що всім не вистачає. На корінь зрідка натрапляють наші жінки та дівчата, коли мертві виганяють їх у джунглі збирати зерна какао. Щоб дати відсіч мертвим, нам треба лікувати коренем чаре тих, хто здатний володіти луком, списом і сокирою. Так сказав вождь племен. Ще вчора його слова були розсудливі, сьогодні він вирішить інакше, — впевнено промовив Загбі.

— Ви зберегли мені розум… Але чому? Ви ж могли зберегти ще одного свого воїна.

Він скупо усміхнувся.

— Коли хто-небудь ризикує собою заради інших, про нього мусять усі піклуватися. Ти придумав, як нам з тобою потрапити за Кам'яний мур, щоб боротися з мертвими. Ми йшли до ворога, там усе могло трапитись. Єдине, що міг зробити для тебе вождь, це вкласти в твою руку шматочок дорогоцінного кореня.

— Ти сказав — вождь?

— Тобі не почулося. Загбі — вождь каджао та галу, — з гідністю промовив велетень.

Внизу під нами блимнуло раз, удруге. То віддзеркалилося проміння сонця, упавши на алюмінієву покрівлю двоповерхового будинку, що ховався під пальмами. Електроліт пронісся над верхівками дерев. Вимкнувши мотор, я повів машину до землі.

Ми приземлилися на галявині, неподалік «інтернату», в якому ще вчора порядкувала фрейлейн Труда — Гертруда Вурм, прихильниця «таланту» давно покійного доктора Менгеле.

До електрольота бігли крислаті капелюхи, розмахували автоматами. Я штовхнув дверцята і вивалився на траву, з другого боку з кабіни вистрибнули Загбі та Єржі.

…Наді мною розкинулася ясна голуба безкрайність. У чистім небі плив орел, широкі крила несли його по блакиті. Та ось небо заткала темна хмарина, вона повзла клоччям, що немов десь дуже близько, поряд, здіймалося із землі.

Я поглянув убік. У зламаному гіллі стримів понівечений хвіст електрольота. Язики полум'я облизували почорнілу кору. Самітна мавпа гойдалася на гілляці, втупивши сполохані очиці у вогонь. Машина догорала.

— Ігоре…