Читать «Піраміда Сонця» онлайн - страница 13
Олександр Ємченко
— Не розумію…
— Ну, коли, скажімо, тобі треба було збагнути, наскільки людина, з якою ти зустрівся, розумна чи дурна, добра чи лиха, про що вона думає, ти надавав своєму обличчю такого самого виразу, як у неї, а тоді чекав, щоб і в тебе з’явилися такі ж думки та почуття, як у твого співрозмовника. Це називалося «розгадати людину»…
Куриленко, відчувши, що Попович заводить його на слизьке, скинув маску поблажливої добродушності.
— Туман усе це, — мовив він. — Якщо вже вдаватися до минувшини, то ти яко мислиш, такмо й речеш. Туман усе це…
— Позитивний туман, командире.
— Краще вже негативна ясність, ніж позитивний туман. А загалом усе це семантична еквілібристика, на яку ти неабиякий мастак.
— Так, командире, ти маєш рацію. Дуже важко шукати у темній кімнаті чорну кішку…
— Одна голова — добре, а півтори — краще… Ти це хотів сказати?
— Ось ти, командире, — усміхнувся Попович, — і вдався до ототожнення свого інтелекту з моїм…
— Повторюю, — з притиском мовив командир, явно воліючи завершити розмову, — що все це хрестоматійне суєслів’я. Колись навіть півторарозумних вважали за напіврозумних, бо сприймали тільки третину їхнього розуму. Утямив? А що було робити? Люди народжувалися без дзеркал у руках і пізнавали себе, вдивляючись, як у дзеркала, в інших людей…
— Перед нами зараз одне дзеркало, — відказав астробіолог, — те, що палахкотить за стінами нашої бази. Піду до Карпенка. Мене надто зацікавив загадковий об’єкт…
Залишившись на самоті, Куриленко вийшов на зв’язок з космольотом, залишеним в одній із глибоких штолень меркуріанських рудень, розроблених попередніми експедиціями. Прибувши на Меркурій, земляни пересіли на антигравітаційну літаючу базу і, рухаючись за Сонцем, пішли в обхід планети, щоб через рік повернутися до відправного пункту.
Відповів головний енергетик Треба:
— У нас все гаразд, командире. Правда, ми приречені на бездіяльність, але геолог Гах знайшов собі заняття. Він вивів бригаду роботів і длубається у нутрощах планети, шукаючи заповітні меркуріанські алмази.
— Передайте, що хай надто не захоплюється. Ми наближаємось до об’єкта. Можливо, необхідним буде ваш приліт…
— Є намір подивитися на об’єкт зблизька?
— Попович загорівся… Але ж ми не маємо права на зупинку. Якщо відстанемо від Сонця, потрапимо в ніч, що рівнозначно загибелі. Наша база не пристосована до лютих морозів, що панують на споночілому боці Меркурія.
— А якщо вислати вперед літаючу танкетку?
— Я вже думав над цим. Певне, так і зробимо.
— Хто полетить?
— Звісно, той, хто найбільше серед нас шукає сліди розумного життя.
— Попович?
— Авжеж…
Невдовзі, коли до об’єкта лишався день ходу, від бази відокремилась рухлива танкетка і швидким птахом полинула вперед. Проводжаючи її довгим поглядом, Куриленко задивився на вилинялий меркуріанський ландшафт. За ілюмінаторами бази панував вогненний пал. Сонце обернуло все доокілля на розпечену жаровню.
— Справжнє пекло, — почув командир у себе за спиною голос астрофізика Міняйленка. — Ось де буйство енергії! Перекинути хоча б дещицю на Землю!..