Читать «Крок вікінга» онлайн - страница 8
Наталя Околітенко
Вони засміялися й повернули крісла у вертикальне положення. Чекали подальших розпоряджень з Центру керування польотами — вийти з корабля чи готуватися до нового старту.
— Ще поживемо, — раптом мовив Микола.
— Отакої! — Ів аж присвиснув. — Оце з такими настроями ти збираєшся мандрувати? Як же тебе пропустила психологічна комісія?
— А що мені та комісія? Вона бере на контроль емоції, я ж їх і сам за собою не помічав/Просто перші завжди найбільше ризикують, бо людству все дається методом проб і помилок. Якась маленька несподіванка, щось трохи не передбачили…
— Все передбачено, все вивчено й перевірено експериментами. Ти просто песиміст, Миколо!
— Оптимістичний. Я згоден покласти своє життя на те, щоб людство дізналося про якусь непередбачену деталь… а втім, і справді, це безпідставні настрої. Дивися, Іве!
Екран, від якого вони відірвалися на хвильку, яскраво спалахнув, і на ньому з’явились обриси небесного тіла, оповитого чи шлейфом з газів чи просто димом. Сліпучий зблиск вихопився з-під тієї запони, і, хитнувшись, немов м’ячик на поверхні озера, планета щезла з поля зору.
— Змінився кут екліптики! — вигукнув Ів. — Який жах! Що це?
— Заспокойся, — сказав Микола. — Здається, ми таки летимо й проходимо крізь шварцшільдівську сферу. Заспокойся. Коли це Земля, то ми побачили те, що станеться в дуже далекому майбутньому. Власне, нас і посилають, щоб ми розвідали, чи матиме людство куди переселитися. В разі потреби…
Крізь скло скафандра було видно, як Ів заплющив очі й на чолі в нього проступили краплини поту. Микола й сам почувався так, ніби його зненацька провели крізь усі кола Дантового пекла; вольовим зусиллям він відігнав видиво катастрофи, І, ніби вичаклувана уявою, на екрані з’явилася та ж сама планета, але спокійна, в мирному блакитному мареві.
— Друге народження світу, — прошепотів Микола. — Чи, може, третє, п’яте? Звідки нам знати? Це наше минуле чи наше майбутнє, я геть заплутався…
— Ні, тут без супроводу не обійтися, — силувано засміявся Ів. — «Загибель богів» Вагнера!
Нурт грізних І величних звуків різко вдарив по нервах, і Микола наказав:
— Годі! Втратиш над собою контроль.
їв звів на старшого товариша винуватий погляд:
— Гаразд. Не буду… Але дозволь мені хоч вірша почитати, коли не хочеш музики. Я мушу дати вихід емоціям.
Миколі стало шкода товариша, й він лагідно торкнувся його руки:
— Вірша читай. Вірш — це спокійніше. Чомусь одвернувшись, Ів стиха почав:
