Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 9
Олесь Бердник
— Гм. Цікаво… Що ви там загубили, в небі? Пусто, миготять зірки, щелепи від позіхів розриває. А втім — діло ваше. Така гарна, жаль, що молодість мине марно. Розпишіться ось тут…
Дівчина мовчки розписалася в своїй першій трудовій книжці, вийшла з кімнати відділу кадрів у широкий світлий коридор. До неї наближався, весело перемовляючись, гурт хлопців та дівчат. Віолу побачили, оточили кільцем.
— Новенька, — сказав високий ясноокий хлопець. Він грізно нахмурився, склавши руки на грудях. — Ти повинна виконати кілька умов для вступу до лав жерців ОІКПу.
— Яких? — сполошено, по-дитячому запитала Віола. — Це щось дуже складне?
— Дуже! — пошепки промовив хлопець, ніби повідомляв їй якусь таємницю.
Всі засміялися. А чорнява дівчина з товстою косою, складеною вінцем на голові, дала штовхана в спину юнакові, обняла новеньку.
— Не дурій, Вікторе! Нічого складного. Просто відкрий нам своє зоряне кредо. Тільки тут, одразу. Імпровізація. Прочитай якогось вірша, цитату з твору письменника, мудреця…
— Імпровізація? — розгубилася Віола. — Так одразу хіба щось путнє згадаєш? А можна свого вірша?
— Свого ще краще! — зраділа чорнява.
— Тоді слухайте…
— Ого! — скрикнув ясноокий хлопець. — Ти ба, які заміри! Протоптати слід в самій Галактиці! Оце так кредо! Ти переплюнула всіх наших хлопців.
— Знай наших! — підхопила чорнява. — Новенька! Твоє зоряне кредо нам до душі!
— Ще якусь умову треба виконати? — вже сміливіше поцікавилася Віола.
— Тільки одну, — сказав Віктор. — Відбути дружню вечірку на честь нової зірки. Згода?
— Згода!
— Чудово! — обняла чорнява Віолу за плечі. — Мене звати Надійною. А тебе?
— Я Віола.
— Приймаємо Віолу в наше сузір’я? — урочисто запитала На-дійка.
— Одноголосно! — хором закричали хлопці. — Поза дискусією! І запам’ятай наш девіз: «Ми з тобою однієї зоряної крові!»
…Того ж вечора Віола з новими друзями поїхали на «Рів’єру». Дівчині все подобалося — невимушеність нових знайомих, приглушена мелодія оркестру, мерехтіння зірок між віттям кленів.
Віктор сидів навпроти Віоли. Інколи його погляд зупинявся на ній довше, ніж належало, і вії дівчини тремтіли злякано, опускалися, прикриваючи збентежений погляд.
Іван — довготелесий, худий хлопець — пригощав Віолу, накладав їй якісь салати, а Надійка сварилася тоненьким рожевим пальчиком, удавано гнівалася:
— Зраджуєш? Всі закохалися в новеньку — і Віктор, і Йван, і вся зоряна кумпанія, а мене, бідну, покинули. Гляньте, Віктор замовк, ні пари з вуст. Це з ним уперше таке.