Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 8

Люди, ви прекрасні! Люди, чому ви забуваєте про це? Кожен з вас тримає в глибині душі сонячний промінь, квітку творчості. Навіщо ж ви прикидаєтесь, нібито забули про свою правічну красу? Варто лише стрепенутися, струсити пил доріг з серця та душі, і все зміниться, і не будете ви метушитися кожен сам по собі, а всі разом рушите до спільної дії Преображення світу…

«Слова, слова», — шепоче іронічний голос. Музика літнього дня, марево блакитного неба, білих хмаринок. Так мріяли, так мислили далекі й близькі мудреці, подвижники, герої — від Піфагора й Сократа до Тараса й Ганді, від Джордано до Ціолковського. Скільки їх — героїв духу, яке джерело знання й любові окроплювало Землю впродовж віків! Чому ж досі таке ревище злоби й руїни гримить над планетою? Невже справді всі прекрасні мрії лише слова?

Ні, не слова, а велика реальність! Бо чому вони плинуть від глибин душі, чому радістю обмивають серце, змушують його солодко завмирати в передчутті великого творчого зачаття?! Все реальне в житті — глузд і безглуздя, зло й добро, творчість і руйнування. І кожен вибирає те, що тотожне йому, що є його суттю. Діти творення чують поклик матері-природи, діти руїни поспішають під стяги ненависті. Кожному — своє, але Віолі ближче такі воїни краси, як Сковорода, котрий твердив, що добро діяти легше й радісніше, приємніше й натхненніше, ніж зло.

За вікном тролейбуса мерехтять будівлі, дерева, пішоходи, машини. Великі масиви зникають, все більше чепурних привітних котеджів, оточених садами. Тролейбус зупинився, динамік прохрипів:

— Кінцева зупинка.

Віола легко вискочила на тротуар. Запитала в старенької бабусі:

— Як пройти до ОІКПу?

— Не чула, дитино, такого прізвища. Не чула, — дивується бабуся.

— Це не прізвище, бабусю, — сміється Віола. — Це скорочено так називається Об’єднаний Інститут Космічних Проблем.

— Так би й питала, — закивала головою старенька. — Тепер пригадую. Там, серед лісу, нагромадили якесь містечко. Сідай, онучко, на сто десятий…

Віола подякувала, вистрибом побігла до зупинки автобуса, який вже миготів стоп-вогнями, готуючись рушати, скочила на підніжку, помахавши рукою.

— Гарна дівка, — прошамкала бабуся. — Привітна, ясноока. Тепер негусто таких. Хм…Тож і придумають таке — ОІКП? І не вимовиш…

3

Автобус зупинився в лісі, серед товстелезних вікових сосен. Поміж стовбурами видно дахи будівель, білі стіни, зелену огорожу. На мармуровій дошці біля прохідної виблискував золотий напис: «ОБ’ЄДНАНИЙ ІНСТИТУТ КОСМІЧНИХ ПРОБЛЕМ». Черговий вахтер проглянув документи дівчини, показав, як пройти до відділу кадрів. Піщаною доріжкою між кущами глоду Віола наблизилася до триповерхового будинку, піднялася на другий поверх.

Її прийняв дебелий чолов’яга. Важко дихаючи й витираючи рясний піт з лиця, він розклав перед собою папери. Ліниво зиркнув на юне обличчя Віоли. Одне око на неї, друге — в книгу записів.

— І охота ото… такій гарній, молоденькій… заглядати в труби всякі? Хай би засушена стара баба, а то…

— Колись і я стану засушеною, — пожартувала дівчина. — Десь же має початися цей процес. То краще вже там, де мені цікаво…