Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 33
Олесь Бердник
— Брате! — схвильовано сказала Віола, і ясні очі її потемніли. — Те, що ми побачили, легенда, казка, космічна містерія. Це — чудоподібно. Проте на Землі, звідки ми прибули, ще панує розбрат і лють, ще ллється кров у війнах, ще кидає на квітучі ниви тінь ядерний меч. Поряд з осяяннями і творчою радістю панує сум і зневіра, відчай і самота. Не всі люди ще мають можливість творити і навіть вгамувати голод шматком хліба. Ради Землі, ради її звільнення ми прагнули в простір, щоб осідлати дракона розбрату й зла, щоб принести рідній планеті нові сили й можливості. Чи можна нам звідси вернутися знову на Землю, щоб допомагати людям дійти до могутніх вершин пізнання? Там дуже потрібні ясний розум, віддане серце…
— Ви не розумієте, чого хочете, — сумовито сказала Людина. — Як ви зможете там жити в оновлених тілах? Хто ви будете для Землі? Дивні пришельці, вогняні істоти, що володіють незбагненними силами. Ви тяжітимете над людством, будете сіяти страх і забобони. Землі потрібні не нові боги, а бійці. Рівні поміж рівними. Чи розумієте це?
— Невже не можна нічого зробити? — печально прошепотіла Віола.
Людина промовчала. Та на її обличчі грала веселка, радістю промінилися очі. З надією дивилися на неї Віола з Віктором. Дзвеніли тихими акордами чаклунські квіти на деревах. Кружляли в бездонному дивоколі птахи. Нарешті Людина порушила мовчанку.
— Можна.
— Можна, — щасливо відгукнулася Віола.
Віктор радісно засміявся, обнявши дівчину за плечі.
— Можна, — повторила Людина. — Але не в цих тілах. Ви повинні знову народитися на Землі. Як звичайні люди.
— Це можливо? — вражено запитала Віола.
— Так!
— Але ж ми не будемо пам’ятати того, що бачили тут, — тихо промовив Віктор.
— Правда, ви все забудете, лабіринт вашої підсвідомості поглине знання про наш світ. Ви станете звичайними дітьми. Та полум’я серця, вогонь любові, прагнення до пізнання знову й знову поведуть вас на вершини буття. Вирішуйте ж! Чи повертаєтесь на Землю?
— Я повертаюсь! — радісно сказала Віола.
— Ми повертаємося! — промовив Віктор, міцно стискуючи її руку.
Їхні обличчя осяялись рубіновим променем найвищої напруги. Лице Людини було урочисте і чомусь суворе. Вона тихо промовила, і луна тих слів покотилася в безкрайність:
— До зустрічі, браття!
Блискавиця розкраяла простір, з гуркотом розлітався на безліч уламків, на вихорі зоряних спіралей чудесний світ мрії й любові. Попливли в галактичній безодні барвисті сузір’я, розтанули. А потім з’явилася в кільці імлистого ореолу невелика смарагдова планета.
Хмари, хмари. А під ними — океани, ліси, гори. Все знайоме до сліз.
Спокійна широка ріка, грає хвиля на блакитному плесі. А далі луки, квіти на них.