Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 24
Олесь Бердник
— Віоло…
Зненацька почувся суворий голос:
— Хто ти?
І луна загриміла в просторі, повторюючи:
— Хто ти? Хто ти? Хто ти?
Віктор прислухався. Оволодівши собою, твердо відповів:
— Я людина!
— Людина? — перепитав голос. — Людина — то дух шукання! Навіщо з’явився сюди?
— Я прагнув за любов’ю, — схвильовано відказав Віктор. — Я шукаю Віолу. Де вона?
— Вона єсьм!
— Де вона?
— За гранню мислимого, — прогримів голос. — Вона не побоялася переступити поріг тайни. Вона — правдивий вогняний вершник!
— Де вона? — у відчаї скрикнув Віктор.
Луна покотила у безкрай його відчайдушний заклик:
— Де во-о-она-а-а!?
— Шукай! — відповів голос.
— Де?
— Шукай, думай! Мости найміцніші будуються думкою та мужністю прагнення. Лише піднявшись над собою, знайдеш ти любов, лише віддавши себе безмірній таємниці, з’єднаєшся з Віолою!
— Віоло! Віоло! Віоло-о-о-о! — лупало у просторі.
Віктор схопився з ліжка. Якусь мить сидів завмерши. Сон… Лише сон…
Здолавши полон дрімоти, почав хутко одягатися. На порозі знову з’явився черговий.
— Вікторе, режим…
— Знаю, — перебив його Віктор. — Я йду до президента.
— Вночі? Ти здурів.
— Це дуже важливо.
— Як знаєш, — розгублено розвів руками черговий. — Але з& не забувай… інструкція…
— Не до інструкції мені тепер. Пробач, Васильку…
Віктор вихором вихопився з кімнати, збіг по сходах. Займався світанок, сонце золотило верхів’я дерев, над обрієм червоніли пасма хмаринок.
— Я врятую тебе, Віоло! Врятую, кохана, — радісно повторював Віктор, прямуючи до керівного центру. — Я йду до президента. Все розповім йому відверто. Не може бути, щоб він не збагнув…
14
Троє людей сиділи за круглим столом.
— Це безумство, — сказав сивий вчений.
— Хто знає, — загадково відповів президент.
— Ми не можемо йти на авантюру. Віктора можна зрозуміти. Емоції, почуття… Ну-ну, ти не ображайся. Це фактор вагомий, та чи доречний він у такій справі? Де реальні докази того, що комета — штучний утвір? Гіпотеза Віоли? Її останні слова? Це могла бути її передсмертна галюцинація. У барокамерах космонавтам часто верзеться казна-що, ти й сам добре знаєш. Загостреність почуття на чомусь екзотичному… ну, ти мене розумієш…
— Чому ви хороните її? — похмуро запитав Віктор. — Вона жива. Я твердо переконаний в цьому…
— А кисень? На кораблі давно вичерпалися запаси кисню.
— Що ми знаємо про космос? — задумливо-строго запитав президент, пильно дивлячись на конструктора. — Що ми знаємо?
— Але ж розрахунки…
— Хіба вирішальні відкриття здійснювалися лише за науковими розрахунками? Хіба не горінням серця, безумством генія?
— Чого ж ви бажаєте?
— Що таке наше бажання, друже? Почався космічний світанок, коли щось важить лише водіння духу. Воліють вони — вогняні вершники! Я підтримую їхнє прагнення. Це — голос прийдешнього…
Тиша. Глибока й мудра тиша безмовності. Віктор ще не вірить тому, що почув. Він вдячно дивиться на суворі й замислені обличчя вчених.
— Будемо міняти розрахунки польоту, — повільно карбує президент. — Корабель полетить вслід кометі Віоли…