Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 24

Олесь Бердник

— Віоло…

Зненацька почувся суворий голос:

— Хто ти?

І луна загриміла в просторі, повторюючи:

— Хто ти? Хто ти? Хто ти?

Віктор прислухався. Оволодівши собою, твердо відповів:

— Я людина!

— Людина? — перепитав голос. — Людина — то дух шукання! Навіщо з’явився сюди?

— Я прагнув за любов’ю, — схвильовано відказав Віктор. — Я шукаю Віолу. Де вона?

— Вона єсьм!

— Де вона?

— За гранню мислимого, — прогримів голос. — Вона не побоялася переступити поріг тайни. Вона — правдивий вогняний вершник!

— Де вона? — у відчаї скрикнув Віктор.

Луна покотила у безкрай його відчайдушний заклик:

— Де во-о-она-а-а!?

— Шукай! — відповів голос.

— Де?

— Шукай, думай! Мости найміцніші будуються думкою та мужністю прагнення. Лише піднявшись над собою, знайдеш ти любов, лише віддавши себе безмірній таємниці, з’єднаєшся з Віолою!

— Віоло! Віоло! Віоло-о-о-о! — лупало у просторі.

Віктор схопився з ліжка. Якусь мить сидів завмерши. Сон… Лише сон…

Здолавши полон дрімоти, почав хутко одягатися. На порозі знову з’явився черговий.

— Вікторе, режим…

— Знаю, — перебив його Віктор. — Я йду до президента.

— Вночі? Ти здурів.

— Це дуже важливо.

— Як знаєш, — розгублено розвів руками черговий. — Але з& не забувай… інструкція…

— Не до інструкції мені тепер. Пробач, Васильку…

Віктор вихором вихопився з кімнати, збіг по сходах. Займався світанок, сонце золотило верхів’я дерев, над обрієм червоніли пасма хмаринок.

— Я врятую тебе, Віоло! Врятую, кохана, — радісно повторював Віктор, прямуючи до керівного центру. — Я йду до президента. Все розповім йому відверто. Не може бути, щоб він не збагнув…

14

Троє людей сиділи за круглим столом.

— Це безумство, — сказав сивий вчений.

— Хто знає, — загадково відповів президент.

— Ми не можемо йти на авантюру. Віктора можна зрозуміти. Емоції, почуття… Ну-ну, ти не ображайся. Це фактор вагомий, та чи доречний він у такій справі? Де реальні докази того, що комета — штучний утвір? Гіпотеза Віоли? Її останні слова? Це могла бути її передсмертна галюцинація. У барокамерах космонавтам часто верзеться казна-що, ти й сам добре знаєш. Загостреність почуття на чомусь екзотичному… ну, ти мене розумієш…

— Чому ви хороните її? — похмуро запитав Віктор. — Вона жива. Я твердо переконаний в цьому…

— А кисень? На кораблі давно вичерпалися запаси кисню.

— Що ми знаємо про космос? — задумливо-строго запитав президент, пильно дивлячись на конструктора. — Що ми знаємо?

— Але ж розрахунки…

— Хіба вирішальні відкриття здійснювалися лише за науковими розрахунками? Хіба не горінням серця, безумством генія?

— Чого ж ви бажаєте?

— Що таке наше бажання, друже? Почався космічний світанок, коли щось важить лише водіння духу. Воліють вони — вогняні вершники! Я підтримую їхнє прагнення. Це — голос прийдешнього…

Тиша. Глибока й мудра тиша безмовності. Віктор ще не вірить тому, що почув. Він вдячно дивиться на суворі й замислені обличчя вчених.

— Будемо міняти розрахунки польоту, — повільно карбує президент. — Корабель полетить вслід кометі Віоли…