Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 215

Почалися сумніви, вагання. Уважно читала Новий Завіт. Знайшла тисячі невідповідностей. Жахнулася того, що сталося перед Голгофою, після неї. Які невігласи і нікчеми! Навіть початувати кілька годин у Гефсиманії в них не вистачило снаги. Не поспати, зосередившись у полум’яному прагненні захистити вчителя від страхітливої долі!

Глухо шуміли дерева в саду Гефсиманії. Нажахано дивилися з неба зірки на останні години нечуваної драми. Дивилися на поцілунок Юди. Дивилися, як розсипалися врозтіч «вірні» учні і послідовники. «Равві, хто з нас сяде праворуч тебе, а хто ліворуч в царстві новому?» Ось вона, хвилина вінчання на нове царство! Криваве, болісне вінчання! Де ж ви, учні, апостоли? Чому не стали плече до плеча з учителем, вашим Царем? Один — праворуч, другий — ліворуч.

Де там! Розбіглися, як руді миші. Йшли назирці, загубившись у юрбі галасуючих, заінтригованих іудеїв. Ішли, тремтячи за своє спустошене життя, сподіваючись на чудо. А раптом роздереться запона неба, і легіони ангелів зійдуть на землю, і мечами світоносними захистять месію?! О, тоді можна буде кинутися йому до ніг, стати поруч, щоб всі побачили його вірних учнів! Чуда не було!

Була холодна ніч. Знущання, кпини, удари. Докірливий погляд синіх очей, сповнених слізьми нечуваної муки і співстраждання. А учні — в пітьмі. Розгублені, знічені.

Не збагнули нічого, нічому не навчилися. «Доки світло з вами — користуйтеся. Доки ще не згасло — йдіть за ним». Меркне смолоскип, пропадає стежечка в нічній млі, густі тумани сповивають виднокіл.

Вчителя б’ють, а Петро гріється біля вогню. Чому не встане, не кинеться до мучителів, не спалахне святою любов’ю? Чому не покличе учнів, своїх товаришів, щоб кільцем вогню праведного оточили глашатая любові? Хто б посмів катувати його? А якби й посміли, то полум’яна жертва всіх учнів нечуваним факелом загорілася б на віки, на тисячоліття! Не павутина догматів і церковних хитросплетінь, а приклад героїчного самозречення!

Галі ставало моторошно на моліннях. Вона з жахом дивилася на конвульсії «пророчиць», які, впавши в транс, белькотали несусвітні дурниці, ніби розмовляли «божественною мовою». Вона тепер бачила перед собою лише хворих людей, яким треба було лікуватися.

Що спільного між цими моторошними збіговиськами і тим чарівним світом, який Галя бачила в уяві, де літають між зорями будівники планет, де на поміч друзям мчать, віддаючи на олтар смерті власне життя, де не моляться видуманим почварам, бо знають: у серці людини і бог і диявол?..

Вона покинула секту. Поступила на курси медсестер. Приходив пресвітер. Умовляв, просив, загрожував. Ще б пак! Таку вівцю втратити. Та Галя назавжди вирвалася з тих тенет. Несла в серці улюблений образ космічної людини, мріяла про нього, любила його, але не могла вже віддати свою мрію на поталу жадібним, жадаючим, конвульсійним блюзнірам…

А потім — зустріч з Григором. Дивовижна… Наче сон. Щось давнє, забуте, незбагненне воскресало, випливало з глибини душі. Його очі. Де вона їх бачила, чому полюбила одразу? Чи, може, завжди любила?