Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 150

Потрапивши в широкий світ з гірської ущелини, Гледіс довго не бачила правителя, не зустрічалася з ним. Навчалася, гуляла, розважалася. Інколи з острахом і надією думала про нього. Хотіла глянути в чорні палаючі очі, побачити суворе й мужнє обличчя. І одного разу сталося. Він прийшов до її помешкання. Простий і безмовний. Сіро-блакитне трико окреслювало струнку постать, чорна грива волосся, що спадала на плечі, робила його схожим на старовинного царя звірів руа. Він дивився на дівчину, склавши руки на грудях. В очах його жевріло полум’я. Обоє мовчали. Вона не зводила з нього зачарованого погляду. Нарешті озвався правитель.

— Перша вільна хвилина, — сказав він, — і я віддаю її тобі.

— Чим заслужила її Гледіс — проста, неосвічена дівчина? — хвилюючись, запитала вона.

— Мовчи, — тихо й палко озвався Кареос, простягаючи до неї вузьку долоню. — Не промовляй порожніх слів. Простий, непростий… Які дурниці! Можна милуватися краплею роси на світанку, хмаринкою в небі, жовтим осіннім листком. А ти…

— А я… — Луною відгукнулася Гледіс.

— …ти — чудо! Тільки незліченні спіралі еволюції космосу могли породити таку небачену квітку краси й ніжності. Вся могутність Орани, вся мудрість наших учених згасає перед поглядом жінки. Я не збагну: в чому твоя сила? Де її коріння?

— Може, ти жартуєш? — збентежено мовила дівчина.

— О ні! Це древня й страшна таємниця. Всі старовинні манускрипти промовляють те саме. Найсильніші аскети, що досягли богогюдібного стану, втрачали свої чесноти, зустрівши гарну жінку. Ти дивуєшся, що я з тобою розмовляю про це?

— Не знаю. Мені бентежно…

— Зажди. Я не хочу, щоб моє почуття ти вважала банальним прагненням чоловіка до жінки. Інстинкт продовження роду закладений мільйоннолітньою еволюцією. Я відкидаю його. Для цього досить інших жінок, більш пристосованих для цього. Ти — ніжна й духовна. Ти навіть не схожа на звичайну людину.

— О мій повелителю, — тремтячим голосом сказала Гледіс, — чи не забагато солодкого нектару для мого серця. Якщо ти жартуєш, то залиш мене в спокої. А якщо ні…

— Тоді що? — Ледве чутно спитав правитель, бліднучи від стримуваного почуття.

— Тоді обніми мене…

Насунулися пломеніючі очі, жар сухих долонь обпік худенькі плечі дівчини. Вихор і політ. Біль і блаженство. Чи давно це було? Було чи є? Є чи буде? Всеохоплююча мить. Вічність — нероздільна, не підвладна часові. Що ж тоді наступна смерть? Де вона? Нема, не буде. То мара, тінь перед сяйвом Блакитного Світила…

Хтось підійшов, торкнувся плеча.

— Пора.

Гледіс отямилася від забуття. Хто це? А, пілот лайнера. Чого йому треба?

— Космодром, — коротко пояснив пілот.

— Мені виходити? — зітхнула дівчина.

— Так.

Гледіс загорнулася в чорний вовняний плащ, вийшла з лайнера, спустилася по широких східцях на поле космодрому, її чекала невелика група людей у малиновій уніформі космопілотів. До Гледіс підійшла літня людина з сухим суворим обличчям.