Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 115

— Про любов, — усміхнулася Галя. — Ходімо звідси. Підемо по вулиці Зоологічній. Там затишно, і я спробую згадати…

Григір розрахувався з офіціанткою. Вони вийшли під крони весняних дерев. Хлопець ішов задумливий, збентежений. Галя інколи скоса поглядала на нього. Почало припікати, парило. Вони зняли плащі. Мимо мчали машини, з-під коліс бризкала ріденька грязь.

— Ну що ж, почну, — сказала дівчина. — Тільки не перебивайте. Добре?

— Добре, Галю.

— Любов, — повільно проказала Галя, ніби смакуючи це слово, ніби прислухаючись до його звучання. — Любов…

Хто ти, Любове? Що ти, Любове? Спалах чуття? Чи дарунок таланту? Тіла жага чи божественне слово? Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом? Що ти, Любове? Падіння в безодню? Чи ейфоричний хвилюючий трунок? Хижої пристрасті паща голодна Чи розцяцьковані квітами труни? Котиться вир, і нема йому впину, В ньому зливаються атоми, люди — Драми, гротески, комедії, кпини: Є, і було, і триває, і буде! Грізна любов, найніжніше кохання, Шепіт несміливий, слово шалене — Все поспіша на олтар сподівання — В пащу неситу, в пащу вогненну. Де розуміння? Де ти, критерій? Логіка мовчки навколішки стала. Істини мати. Вершина містерій. Ясна і темна. Мінлива і стала. Гинуть світи. І спалахують зорі В нових галактик вселенському громі, Кроноси юні в інших просторах Інші будують Любові хороми. Хай у безмежжя пливуть одиноко Скелі, мов свідки космічної драми. Єви в едемах ідуть ясноокі І обнімають коханих Адамів. Будуть і яблука, будуть і змії, Будуть єгови, будуть падіння, Каїна заздрість, Авеля мрії Чорні і світлі пустять пагіння. Крізь революції, царства, поеми Підуть потомки Адама до неба, Щоб написати нові проеми І в епілозі розгадувать ребус — Ребус кохання… Що ж ти, Любове? Іскра прадавнього змія Аканти? Темна мара чи божественне слово? Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?

— Дивно, — сказав Григір.

— Що?

— Ви несхожі па сучасних дівчат.

— Чому?

— Вони не задумуються над такими проблемами. Люблять — і все. Плачуть, коли сумно. Радіють, коли весело. Вони навіть легковажні й недбалі в коханні. А у вас…

— У мене… — Ніби луна, повторила Галя.

— У вас душа — скрипка. Ледве торкнувся — вже звук.

— Ви помиляєтесь, — суворо відповіла Галя, дивлячись кудись убік. — Це неправда.

— Що неправда?

— Про сучасних дівчат. Що вони легковажні. Звісно, і такі є. Але їх менше. А більшість — глибокі і ніжні. То вони здаються легковажними. Надівають захисну машкару, щоб ви, чоловіки, не поранили їх. Ви добираєтесь до серця, щоб одразу… осідлати його…

— Ви не дуже чемно говорите про чоловіків.

— Так є. А дівчата повинні зберегти свою ніжність у таємниці. Бо що залишиться потім, як чоловік зірве квітку, розтопче і піде геть? Лише пустка. Дівчата бережуть заповітну квітку для принца…

— Для принца? — розгубився Григір.

— Для єдиного. Для небесного коханця, який мариться вві сні. Кожна дівчина мріє про принца. І не зустрічає його…