Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 113

— Я люблю слухати сни, — замріяно мовила Галя. — Є такі сни, у яких би хотілося жити.

— О ні, — заперечив хлопець. — Я не бажаю жити навіть у найкращих сновидіннях. Я хочу вибирати шлях свідомо, а не бути маріонеткою сну.

— А може, ваша свідомість — теж сон. І ваше вольове рішення — теж марення підсвідомості, — похмуро сказала Галя.

— Ну, це вже щось зловісне, — засміявся хлопець.

— Не стану сперечатись, а то ви втечете од мене. Краще прочитайте ще що-небудь. Мені дуже до вподоби, як ви читаєте.

Григір полегшено зітхнув.

— Тоді ще послухайте жартівливу мініатюру. Про ребро.

— Про яке ребро?

— Адамове ребро. Ось послухайте…

Господи, колись з ребра Адама Єву ти створив. Яка нікчемна втрата для Адама. Зате який здобуток! Яблуко пізнання Добра і Зла, любов одвічна, глибини мук і втіх! Господи, молюсь до тебе щиро — візьми у мене дванадцять ребер, створи дванадцять Єв. Нехай вони мені дадуть дванадцять яблук із саду полум’яного Пізнання. Прийди, прийди, о господи, бери у мене ребра! Без них я обійдуся, але без Єв — нізащо!

Галя сміялася.

— Не стане у вас ребер — ніяка Єва не допоможе. Будете повзати, як медуза.

— Та це ж символічно, — захищався Григір.

— Тим більше. Символи повинні бути точні. Якщо вже в кого й береться ребро, тобто плоть, то це в жінки.

— Ого! Ви суворий критик.

— Та ні. Просто я не полюбляю сумнівних жартів.

— А мені здається, що без жартів взагалі жити неможливо. Можна збожеволіти.

— Не знаю як кому, а мені рідко який жарт подобається.

— Чому?

— Жартом найчастіше люди прикривають своє безсилля і трагедію. Життя трагічне. Трагічне в своїй основі, а вони сміються.

— Я не зовсім розумію вас, Галю, — тихо сказав Григір, торкаючись пальцями її руки. — Ви така прекрасна…

— Не треба, Григоре, — різко сказала вона. — Пробачте… але не треба так. Краще прочитайте мені ще що-небудь. Але не жартівливе.

— Добре, — сумно мовив Григір. — Прочитаю. Про рибалку.

Усі рибалки ловлять рибу вдень. А мій товариш — ні. Дивак: як тільки зорі спалахнуть у небі, він вудлище бере і поспішає до озера. Зірки вгорі. Зірки внизу. Йому здається, що він пливе у вогняному безмірі. Вітрила верб шумлять тривожно, несуть, несуть незримий човник удалечінь. Він закидає вудку. На ній немає гачка і черв’яка, лиш слово чарівне рибалка промовляє, нанизує на волосінь прозору. Минає ніч. Рибалка терпляче сидить над океаном зоряним. Чого чекає він? Кого? Пливе світанок, зорі бліднуть, ховаються в блакиті ясній. Рибалка згортає волосінь на вудку, задумливо вертається додому. Надвечір знову — безнадійний лов. А може, все-таки почепиться хто-небудь на чарівне слово? А може… Сидить рибалка, пливе над зоряними прірвами. Вітрила верб шумлять тривожно…

— Гарно, — сказала Галя. — І правда.

— Що правда? — Не зрозумів Григір.

— Безнадійний лов. Нічого не почепиться на волосінь рибалки. Даремно люди ждуть. Хіба що риба сама захоче.