Читать «Меч Арея» онлайн - страница 3

— Пощо, княжичу, йдеш?

То був син княгині Ради Богдан. Хлопець мав небагато літ, але вдався міцний, кремезний і вже майже зрівнявсь із тивуном, тільки хлоп'яча незграбність, та ясні карі очі, та ще хіба довге шовковисте волосся, що спадало на самі плечі, зраджували князюка: Богданові на Маковія пішов дванадцятий.

— Пощо, кажу, прийшов єси? — перепитав тивун.

Богдан хитнув головою в бік городу.

— Мати...

— Кликала мене? — здогадався Малко й показав на тих, що гатили греблю: — А хто ж тут?

Але з Богданових вуст годі було витягти ще бодай слово. Княжич сів і звісив ноги з кручі.

— Що княгиня хче? — наполягав тивун, та княжич ніби й не чув його. Він стрибнув з кручі, з'їхав урвищем аж до тих, що возили глину, взяв з рук челядника рискаля й заходився копати. Потому вхопив тачку за ручниці й легко попхав її вкоченою стежкою до місця, де гатили греблю через Хрещатик. Річка була неширока й мілка, до пояса, та навесні дика вода зірвала міст і розмила греблю, а такого вже давно не бувало.

Вивернувши тачку й віддавши її русявому челядникові, білобровому готові, якого в княжому дворі звали Ториком, Богдан узяв з рук чорного роба Мааса гатило й примірявся.

— Важке вельми? — криво всміхнувся Маас. — Княжич є малий для такого.

Але Богдан і не глянув у його бік, підняв гатило й заходився гупати вже притоптану глину.

Всі челядники й роби поставали й задивились на малого дужця, той же гупав і гупав, немовби важезний дубовий обрубок був іграшкою. Коли по якомусь часі Богданові стало парко, він скинув куцу ягнячу гуньку, помережану зеленою лиштвою, шпурнув її геть далі від себе, на купу ще не втрамбованої глини, й лишився в самій сорочці, підперезаній широким сукняним опоясом і скупо, як в усіх чоловіків, гаптованій лише на подолі та вузько на грудях і рукавах.

Земля аж двигтіла від гупання, челядники сходилися все ближче, та нарешті Малко, який теж замилувався юначагою, махнув гарапником:

— Гей ви! Чого сте повилуплювали очі? Нум же!

Челядники й роби розбрелись по своїх місцях, а тивун, посівши кудлатого воронця, ще пристояв трохи, тоді поправив меч на лівому боці й торкнув коня п'ятами. Але кінь не хотів чомусь іти, задивившись назад. Малко й собі глянув — що так зацікавило воронька.

Соляним шляхом, що вибирався з дубового лісу, виточилась коротка ниточка комонників. Їх було душ із вісім чи десять, попереду їхав на гнідому коні між у шоломі й при щиті та довгій сулиці, йому вслід ступали верхи три жони чи жінки, за ними ще кілька комонників безборонних, а заключав ту вервечку вершник, оружений так само, як і перший, щитом і сулицею.

Комонники не звернули до розбитого містка через Хрещатик, а побралися стежкою понад яром туди, де височів Київ город. Малкові майнуло в голові, що в городі не сподіваються гостей і належало б хоча впередити княгиню Раду. Він уже хотів уп'ястися поробошнями коневі в слабину, та так і застиг. З діброви навздогін валці вихопилася дюжина комонників і з гиком та криком оточила її. Малко відразу впізнав степовиків. Можі, боронячись довгими червоними щитами, почали штрикати нападників сулицями. Двоє степовиків упало, й коні, ошалені від гику та крові, понеслись понад яром. Ще один завис у сідлі, перехнябившись набік, але решта насідала й насідала.