Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 80

— Аж надто ясно, — кивнула Гіпатія. — Дякую тобі за щирість.

— Тоді подай мені руку, — палко сказав Кирило, і в очах ієрарха загорівся потужний вогонь. У тому полум’ї дівчина відчула не лише турботи за долю церкви та знання, о ні! Вона збагнула, що то їхня остання бесіда. — Об’єднавши сили віри і знання, ми з тобою звоюємо всю Африку. Імперія розвалюється, Рим конає, і навіть Константинополь слабне, втрачаючи залишки колишньої величі. Александрія стане новим Римом, який запанує над народами не силою легіонів, а силою розуму і віри! Зважуйся, мудра Гіпатіє!

— Ти не збагнув, яка сила веде мене, — тихо і печально одвітила дівчина. — Глянь у вікно — там сяють маяки моєї дороги. Свобода — ось мій поклик, Кириле! Ти кличеш мене до суєтності світу. Ах, навіщо вона мені? Навіщо влада над дикою стихією юрби? Я все віддала б за білу смугу піску над морем, за голос хлопчика, який грався зі мною серед хвиль і якого я втратила так жорстоко і невблаганно. Ах, Кириле! Чогось варте лише те, що дає спокій і ясність, а всі ті ідеї, що хвилюють тебе, — лише чад під оком цього величного неба, яке одвіку кличе до себе наш дух. Згадай слова вчителя, якому ти поклоняєшся: «Істина звільняє вас!» Чому ж ти прагнеш до влади і сили, які зв’яжуть тебе навіки з ділами і пристрастями тих, ким ти жадаєш керувати? Де ж тоді істина, де свобода?

— Свобода поза владою — фікція, — суворо сказав Кирило. — Фраза з Євангелія — лише філософський софізм. Оволодівши течією необхідності, ми стаємо воістину вільними. О, Гіпатіє, ти нічого не збагнула! Ти прагнеш до порожнечі. Що хочеш знайти в пустелі абстракцій? Я пропоную тобі реальну могутність… і серце, яке вміє цінити красу й мудрість…

— Не продовжуй, — зупинила його Гіпатія. — Я все розумію… Все бачу… Відповім просто і відверто… Щоб ти не мав ілюзій щодо мене, скажу одразу: серце моє вмерло для кохання земного. Той, хто полонив його, — пішов звідси, і я звільню його, своє бідне серце, лише звільнивши тіло від земних кайданів. Зажди, не гнівайся! Я не поставлю ніякого знаку на вітрилах мого корабля: ні знаку еллінських богів, ні знаку Христа. Хай мої учні стануть вільними від будь-яких ідолів. Хіба не величніший знак сонця і зірок від земних символів? Хіба не просторіше склепіння неба від найпишніших храмів землі?

— Тоді повстаєш супроти закону творця, хто б він не був — Зевс чи Єгова! — понуро озвався Кирило.

— Так. Це правда.

— А повстанців жорстоко карає закон. Ти пам’ятаєш міф про титана Прометея?

— Я ніколи не забувала його, — гордо мовила Гіпатія.

— Тоді тобі не треба нагадувати про грядущу долю твою, нерозумна й прекрасна Гіпатіє!

— Я знаю смак долі, — сумно сказала дівчина, дивлячись на миготливе сяйво зірок.