Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 79

— Ні. Запроси сюди, до бібліотеки.

— Доню, — несміливо обзивається служниця. — Теона нема вдома, а той чернець сильний і високий…

— Я сказала, — нетерпляче промовляє Гіпатія, — що чекаю його в бібліотеці. Запроси…

Служниця зникає. Гіпатія підходить до свічада, поправляє вузол кіс, загортається в довгий вовняний плащ, зупиняється біля вікна. Хто ж це може бути?

Висока постать в чорному гіматії переступає поріг. Капюшон падає на спину, відкриваючи гриву буйного волосся, бліде суворе обличчя в обрамленні пишної бороди і вусів. Хвиля подиву і остраху охопила Гіпатію: до неї завітав сам Кирило — всемогутній патріарх Александрійської церкви! Оце так дивина! Чого він шукає в будинку Теона?

— Дивуєшся? — глухо спитав Кирило.

— Так, — кивнула Гіпатія, не рухаючись з місця. Вона вже оволоділа собою і навіть усміхнулася у відповідь на його похмурість. — Чим я можу прислужитися вашому преосвященству?

— Я для тебе не преосвященство, — відрубав Кирило. — Не треба блюзнірства, мудра Гіпатіє! Прийшов я не для жартів, не для компліментів. Сильний прийшов до сильної!

— Ти вважаєш мене сильною? — здивувалася дівчина.

— Так. І ти сама це знаєш. Ти відзначена променем неба, ти — для незвичайної долі. Я відчув це одразу, як почув і побачив тебе. Жаль, що йдеш ти манівцями. Твій вогонь згасне в дикій ущелині…

— Ти хочеш дати мені місцину для багаття? — трохи іронічно запитала Гіпатія.

— Так, — не приймаючи кпину, відповів патріарх. — Тверезо глянь на історичний плин. Минуле приречене. Еллінізм вмирає. Народжується і стверджується інша сила, яка підкорить світ!

— Темні юрби фанатиків? — зневажливо кинула Гіпатія. — Вони вміють лише паплюжити й палити. Невже ти захоплюєшся ідеєю руйнації? Навіщо тоді я тобі?

— Та дика сила — тільки зброя, щоб знищити ветху будівлю, — сказав Кирило. — Хіба ти не бачиш, що всі твої Зевси, Посейдони, Астарти — приречені. Вони мертві! Ти їх не повернеш до життя. Ріка не повертає своїх вод назад. На місці язичеських храмів ми змуруємо іншу будівлю — величну і небувалу. Вона стоятиме вічно!

— Не вірю я у вічні будівлі, — серйозно сказала Гіпатія. — Про олімпійців ти слушно мовив, єпископе: вони вмирають. Але для мене вони завжди були лише символами духовних реальностей. Невже ти гадаєш, що я можу поклонятися ідолам Зевса чи Посейдона? Вони для мене — символи невмолимих законів світу, які треба розгадати і здолати. А що ж ти запропонуєш поставити на місці старих ідолів? Тінь хреста Голгофи? Постаті ваших апостолів, які не змогли навіть захистити учителя в його смертну хвилину? Хіба не ясніші, не прекрасніші образи Леоніда із Спарти та його трьохсот товаришів, які життям своїм зупинили азійські орди тирана, щоб захистити землю вітчизни? Хіба не величніша постать Спартака від озлоблених проповідників нового бога, народженого в іудейській пустелі?

— Захоплююсь твоєю щирістю і мужністю, — просто сказав Кирило, і голос його пом’якшав. — Сам думаю над долею церкви, над сумними наслідками проповіді, яка звернена до плебсу. Ось чому прийшов до тебе. Над темними водами стихії і фанатичної віри повинен з’явитися білий, прегарний корабель з сонячними вітрилами, але на тих вітрилах хай спалахне знак Христа. Ти збагнула? Тоді твоє знання житиме вічно, доки існуватиме церква, а вона — невмируща. Мине дикість, спаде хвиля злоби й руйнації, залишиться Храм Муз, і зерна божественної Гіпатії дадуть багаті врожаї в царстві Христа. Чи ясно я сказав?