Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 59
Олесь Бердник
Я спочатку хотіла вбити себе, коли втратила Ісідора. Та пізніше збагнула, що таке рішення егоїстичне. То — втеча з поля битви, і він не похвалив би мене за такий вчинок. Не поспішати в царство тіней треба, а розганяти тіні тут, на землі.
Ще раз прошу: не турбуйся про мене. Я — під крилом благословенної Афіни, моєї мудрої покровительки. Не затримаюся жодного дня, коли скінчу навчання.
Ой, мало не забула. Незабаром ми з Асклепіненією побуваємо в Дельфах. Хочу запитати оракула про свою долю. Напишу неодмінно тобі.
Любов і вітання, моя божественна доню!
Хвала богам! Ти знайшлася. Я плачу, і радію, і божеволію від туги. Ти не впізнаєш мене, як повернешся. Я став сивий і старий; жура з’їла мене за три роки самотності. Я ходив до Музеуму, я розмовляв з учнями, читав їм прадавні писання мудреців, а сам себе мучив запитанням: навіщо я? Тебе не було, я вважав, що ви з Ісідором загинули в морі на шляху до Афін, і від мене втекло бажання життя та діяльності. Кому потрібний старий пень, коли молоді дерева знищені невблаганною б’урею?
Та хвала фатуму, ти повернулася! І я принесу жертву Афіні за велику милість. Мені здається, що нові сили вливаються до мого серця, яснішою стала мисль.
Мушу також повідомити тобі тяжку вість: Сократес не витримав чекання і туги. Втративши Ісідора, він не жалів себе. У бою з готами цей мужній воїн загинув.
Повертайся, повертайся хутчіше додому, моя чайко морська! Я пригорну тебе до своїх спустошених грудей і наповню їх новим змістом життя. Ти є, і я потрібен життю, і я хвалитиму сонце за його невтомний вогонь. Ти матимеш, де навчати, Музеум ще тримається, як острів серед моря пітьми. Александрійський патріарх Кирило зажив такої сили, що прихильникам вільної філософії тяжко дихнути. Юрби християн шастають вулицями, кількох моїх учнів убили, і тепер молоді люди навіть побоюються ходити до Музеуму. Яка іронія: ті, які недавно змагалися з тиранією імперії, тепер самі стають нищителями світла. Та більше не можу сказати в листі, все будеш знати сама, як повернешся. Хвала богам — ти є!
Горну тебе до серця, моя знову найдена доню, моя божественна квітко!
Любов і радість!
Мій коханий батьку! Твій лист воскресив мене. Радію, живу, дихаю. Море синіше, небо прозоріше, співи птахів ніжніші. Легше навчатися, приємніше нести тягар буття.
За кілька місяців я повернуся до Александрії, і ми вже ніколи не розлучимося. Чуєш? Ніколи…
Була з Асклепіненією в Дельфах. Вражена храмом, суворою і прекрасною місцевістю, райдужними скелями. А понад всім тим — поклик білосніжних гір, як письмена богів, — таємничі, неземні, дивовижні.
