Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 58

Олесь Бердник

— Чую, — шепнула Гіпатія. — Ще не все збагнула, але сила зріє в мені. Знаю — втрати не навіки. Туга стане основою радощів…

— Істина торкнулася твого духу. Ще буде час для роздумів і здійснень. Ти підеш від нас, повернешся додому. Там твоє місце. Широкий світ, і всюди чекають світла. Неси свій вогонь, доню променя. Лабіринт ще не подолано, але сила в тобі є для його подолання. Закон лабіринту страшний, бо він дав тобі багато свого. Відкинь те, що дав тобі той закон, і ти — вільна…

— Не збагну…

— Хай це прийде, як народження дитини. Більше не маю права сказати, не можу. Бо при твоїй щирості, палкості ти кинешся творити те, що я мовлю, і воно стане для непідготовленого духу руїною. Ти розіб’єш крила на камінні невдач. Хай спочатку виростуть крила і проясниться розум…

— Чи ми ще зустрінемось, мій великий друже? — тремтячим голосом запитала Гіпатія.

Велетень-провідник мовчав, а в глибоких, бездонних очах пливла небувала, моторошна туга вікового незбагненного горя…

Частина четверта

КРИЛО АФІНИ

ТУЖЛИВА РАДІСТЬ

Теону Александрійському -

від доньки Гіпатії.

Любов і вітання, мій незрівнянний батьку!

Прошу у долі милості, аби мій лист дійшов до рук твоїх, аби застав тебе живим. Три роки від мене ти не мав жодних чуток, не знаю, як пережив ці страшні літа? Ой, як хочу полетіти до тебе, обняти твою сиву голову, цілувати ясні, рідні очі. Та зажди, зачекай! Ще не скінчилися мої чужинецькі мандри…

Пишу з Афін. Сама не вірю, що довкола мене благословенні простори Аттіки, тихі, приязні люди, друзі — Плутарх та його ніжна донька Асклепіненія. Все ще сняться наяву далекі краї, сумні юрби прочан, гурти слонів на дорогах Індії, мої неправдоподібні шукання. Ах, татусю! Ще й досі я не можу вернутися до тями: що таке життя? Навіщо такі нескінченні, моторошні терзання? Ось пишу тобі першого листа і не можу зважитися повідомити важку вість, що каменем ляже на серце Сократеса. Знаю, що всі ви вже давно поховали нас обох, але, може, надія якась тліла під попелом горя. А тепер мушу до твоєї радості додати гіркоти для Сократеса: Ісідора нема. Нема ясного сокола, мого єдиного товариша, моєї надії. Він захищав мене від піратів і загинув. Як давно це сталося, але й нині бачу його прощальний погляд, чую передсмертний крик, коли він падав у море. Він втонув у воді, я тонула три роки в морі життя. Розповідь про мої мандри не для листа. Оповім при зустрічі. Скажу лише одне: не жалію за тим, що мучилася невимовно, бо добула в терзаннях такі скарби для душі й розуму, яких не знайти в жодних манускриптах та повчаннях. Горе — найкращий учитель. Без нього людина — лише байдужий спостерігач подій, сонна самовдоволена істота. Щоб прокинутися повністю — треба звідати найвище горе. Ще не знаю, яке воно тут, на землі. Але серце відчуває, що істину я осягну лише в невимовнім стражданні. Закінчую листа, мій коханий батьку і вчителю! Мені тут добре нині, про мене турбуються і ходять, як за дитям. Навчаюсь всьому, що знає Плутарх: поглинаю і математику, і філософію, і хвилюючу науку Уранії, і благородну медицину. Буду тобі вірною помічницею. Повернуся — готуй мені місце в школі при Музеумі. Хочу принести людям ясний вогонь мудрості. Ой, як треба роздувати той палючий вогонь Прометея! Скільки в світі сліпих та глухих, а ще більше сонних.