Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 228
Олесь Бердник
— Тсс… Цить! Хтось-таки є.
В просторій сферичній залі біля стіни стояв середній на зріст хлопець, одягнений в зеленкуваті штанці вище колін і блакитну безрукавку. Він мав кучеряве ясно-фіолетове волосся і матово-бліде обличчя з рожевими вустами. Хлопець тримав у руках тонку трубочку, з неї пирскала цівка барвистого туману, лягала на стіну розмаїтими кольорами. Він, певно, творив картину. Вже видно було імлисту далину, велике світило, химерні дерева, літальні апарати в просторі.
— Молоденький, — шепнула Ліна. — Такий, як ми.
— Легше буде познайомитись, — додав хлопець.
— Глянь, яке в нього волосся. Наче пофарбоване.
— Та ні. То таке природне.
Славко кашлянув. Хлопець озирнувся, здригнувся. Потім на його обличчі позначився легкий подив, він вітально підняв руку.
— Я гадаю, що господарі прийшли, — почувся в просторі мелодійний голос.
— А ти — не господар? — все ще хвилюючись, запитав Славко.
— Ні. Я з Сонячної Спілки. Третій сектор. Я втік.
— Як утік? — здивувалася Ліна. — Від кого?
— Наші вивчали історію минулих віків. А мені стало сумно. Тоді я створив свого двійника — біокібера. Хай він послухає. А сам втік. І вирішив зробити оцим господарям подарунок — картину. Вам подобається?
— Здорово! — похвалив Славко. — А вони просили тебе?
— Та ні. Я сам. Хочеться зробити приємне людям…
— Він добрий хлопчина, — прошепотіла Ліна. — Може, й нам у пригоді стане?
— Заждіть, заждіть, — зацікавився хлопець. — А хто ви такі? Чи не з іншої планети?
— Вгадав, — зрадів Славко. — Ходимо, ходимо — ніхто не допоможе. Так ми сюди, думаємо: хтось стрінеться, розкаже, що і як і що нам робити!..
— А звідки ви? — здивувався хлопець. — Де ваш корабель? Де старші космонавти?
— Ми з Землі.
— Як з Землі? — збентежився хлопець. — Там ще нема потужних космольотів. Як же ви…
— А ми — на вашому кораблі, — пояснив Славко. — Були в горах. Бачимо — срібний диск, такий круглий. Вийшов робот, кудись поскакав. А ми — в люк. Корабель і полетів. Побули на Марсі, а звідти — сюди. А корабель десь полетів, ми й залишилися самі по собі…
— Ой, здорово! — затанцював хлопець довкола шукачів. — Ой, які ви молодці! Оце так мужність — летіти в чужі світи на інопланетному кораблі! Як це ви додумалися, як зважилися?
— У нас — мрія, — щасливо усміхаючись, сказала Ліна. — Якби не мрія — ми б не полетіли.
— Яка мрія? — поцікавився хлопець.
— Казкова.
— Розкажіть мені.
— Славку, розкажи йому все.
— А ти допоможеш нам? — запитав Славко.
— Все, що зможу, — скрикнув хлопець. — Клянуся Сонцем, що зроблю все! Ось моє серце — воно ваше! Ім’я моє— Рон.
Шукачі назвали свої імена, Рон усміхнувся приязно, поплескав по плечу Славка, лагідно торкнувся долонею плеча Ліни. Підморгнув — зовсім так, як це роблять земні хлопці. Потім на мить замислився, на його високому чолі прокотилася хмаринка задуми.
— Ви, мабуть, їсти хочете?
— Як вовки, — проковтнувши слину, сказав Славко.
— Які вовки? — не зрозумів Рон.
— А наші, земні вовки. Хижаки такі є…
Хлопець весело засміявся, поблискуючи ясно-фіолетовими очима. Потім метнувся до стіни, щось натиснув. Відчинилася ніша. Рон дістав з неї два червонобокі плоди, подав новим друзям. Ліна одразу гризнула прозору шкурину. Бризнув пахучий сік. Солодка рідина потекла до рота.