Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 208

— Ми не про те, — видихнув хлопець. — У нас таке, що й ви можете не повірити…

— Чому «й ви»? — здивувався космонавт. — Хіба ви вже комусь говорили, до когось зверталися? Про що, власне, мова?

— Можна, я одразу?

— Так і треба, — кивнув Король. — Як на фронті… або в космосі. Там зайві слова — катастрофа. Викладай, я слухаю!

І хлопець розповів усе, як воно сталося. Про грозову ніч, про пошуки метеоритів, про казкову хатинку і бабу-ягу, про літаючу квіточку і Нанті.

Космонавт слухав, не перебиваючи. Інколи заплющував очі, і тоді видно було, як біля його скроні б’ється під шкірою, напружено пульсує жилка. Хлопець опасливо поглядав на Короля: чи не сміється, бува? Чи не глузує?

Обличчя героя було незворушно-серйозне, лише біля вуст інколи з’являлася легка, лагідна усмішка. Така, як в дитини, коли вона вві сні бачить щось прекрасне, приємне.

Славко закінчив свою оповідь, і космонавт ще кілька хвилин сидів непорушно. Потім розплющив очі. Поклав руку на плече хлопця.

— Я заздрю вам обом, — сказав він.

— Нам? — здивувався Славко. — Мабуть, насміхаєтесь?

— Правда. Таке стрічається не кожному. У нас, у космонавтів, теж буває незвичайне… таке, про що не пишуть в газетах, в книгах, але щоб так…

— То що ж ви нам порадите? — несміливо запитала Ліна.

— Та хіба ж тут потрібна порада? — палко сказав Король, щиро дивлячись на неї. — Друзі мої, не до мене ж зверталася чудо-цвіт, Нанті, чарівна істота з далекого краю? Чуєте? Не до мене, а до вас! Чому ви забули про це? Чому шукаєте відповіді поза собою?

— Я… ми думали, що старші…

— Які старші? — здивувався космонавт. — Хіба в казці старші добувають жар-птицю? Хіба не наймолодший? Хіба не той, над ким насміхаються, глузують? Братці ви мої! Не ждіть відповіді від учених чи космонавтів! У них — своє, у вас — своє! У нас — наукова казка, у вас — просто казка! І та й та — прекрасна! Ви гадаєте, що у нас все гладенько? Ого! Такі бурі гримлять, що страх! Буває, якийсь вчений чи космонавт висуне нову гіпотезу або проект, а на нього — стріли, стріли! Абсурд, кричать, безумство, авантюра! А далі — глядь! — минає час, і «авантюра» летить в небо, або відкриває нові частки, або дає для пізнання нові шляхи в теорії чи практиці. Наука, братці ви мої, це теж дивовижна казка! І хто хоче йти у ній широким шляхом — той не відкриє нічого нового. Отак і ви… в своїй чарівній казці не шукайте поради того, хто не звідав небувалого шляху…

— А де ж ті, хто звідав? — гірко запитав Славко.

— Будь ти перший! — твердо мовив космонавт.

— Я? — завмер від несподіванки хлопець.

— А чому б і ні? Хтось же повинен бути піонером?

— А куди йти? Де шукати?

— Піонери не питають, а йдуть! Там, де пропадеш сам, і коня згубиш, — дивно всміхаючись, сказав Король. — Таку стежку завжди вибирали лицарі-звитяжці. Ну, мені пора! Виходьте з машини. Там, мабуть, ваші друзі вже непокояться…

Діти вийшли на дорогу. Космонавт обняв їх за плечі, пригорнув до себе.

— У мене ще більша тривога, — прошепотів Славко. — Я гадав, що ви…

— Що я? — сумно од казав Король. — Ти забув мої слова, що я заздрю вам, любі мої! Відкиньте смуток, дивіться довкола розплющеними очима. Казка знайде вас, якщо ви її діти. Чуєте? Вона знайде. Тільки й ви вічно прагніть до неї.