Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 207

Особливо чекали того дня Ліна з Славком. Може, це саме те, про що вони мріяли? Може, наступна зустріч допоможе їм відшукати казкову стежину до Планети Квітів? Невже космонавт нічого не знає про неї? Не все ж вони пишуть у книгах, може, щось залишають для найближчих друзів, для себе.

Той день настав. Короля зустрічало все село. Був коровай хліба з сіллю. Були вітальні промови. Король зупинив ті урочистості, вибачився. Сказав, що не розраховував на довгі церемонії, має обмаль часу і хоче одразу зустрітися з учнями.

Космонавта щасливі учні повели до себе. У широкому павільйоні обсерваторії він розповідав про свої польоти, про небезпеки і радощі космічних шляхів, про товаришів, з якими він навчався й працював, про стареньку матір, до якої він оце навідувався і якій було зовсім байдуже — чи славетний її син, чи ні, аби він тільки живий повернувся з далекого польоту.

Школярі дивувалися, раділи. Прискіпливо розглядали героя, намагалися збагнути — в чому ж його незвичайність? І не знаходили відмінностей, які б вирізняли його від інших людей. Середній на зріст, неквапливі стримані рухи, спокійний погляд великих сірих очей.

Може, тільки Славко відзначив щось небуденне. Чи скорботну рисочку біля вуст? Чи ледь помітні тривожні іскорки в глибині прозорих очей? Чи погляд, який зненацька ставав нерухомий, заглиблений у щось невидиме?

Космонавт помітив хлопця, інколи зустрічався з ним поглядом, ласкаво усміхався. А коли Максим Іванович почав водити Короля довкола телескопа, Славко опинився поруч космонавта. Той поклав свою руку на плече хлопця, схилився до нього і запитав:

— Ти хотів щось сказати мені?

— А звідки ви знаєте? — вражено скрикнув Славко.

— Я все знаю, — жартома сказав космонавт.

— Дуже хочу, — кивнув хлопець. — Я і моя подруга. Це — важливіше від життя.

— Тоді зустрінемося, — шепнув Король. — Тільки тепер незручно. їхатиму назад, сядьте в мою машину.

Провезу вас лісом, поговоримо.

Урочистий клекіт сплив. Скінчилася зустріч. Космонавт почав поспішати. Його навантажили копицею сувенірів, подарунків. Провели до машини. Сідаючи до «Волги», він запитливо оглянув гурт учнів та вчителів. Побачив Славка, кивнув. Хлопець схопив Ліну за руку, протиснувся з нею до космонавта.

— Сідай, — сказав Король, відчиняючи задні дверцята.

— В чому річ? — запитав Максим Іванович.

— У нас своє, — заспокоїв його космонавт. — Не турбуйтеся, вони незабаром повернуться…

Машина рушила. Затихли вітальні крики. Сонний ліс сипав назустріч пригорщі пожовклого листя. Космонавт глянув у дзеркальце на збентежені личка своїх гостей. Зупинив машину. Повернувся до них обличчям.

— Говоріть. Чи не зайцями бажаєте полетіти в космос? Тоді не вийде, — засміявся він. — Тепер електроніка, контроль. Не заховаєш зайвого сувеніра, не те що людини. То лише у фантастичних романах таке можливе…