Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 185
Олесь Бердник
— Тебе де не посій, там і вродиш, — сказала вона.
— Хороші друзі, — промимрив Прі. — Самі їдуть кататися, а мене кидають!
— Що ти — безплатний додаток до нас? — роздратовано запитав Славко, пораючись на кормі човна, де були примкнені моторчики. Він загуркотів ланцюжком, сплюнув у воду. — Тебе ж ніхто не запрошував!
— А мені сумно без вас. Я теж хочу рибу половити. Ліно, — заступись за мене!
— Та вже їдь! — зітхнув Славко, припасовуючи мотора до корми. — Тільки триматимешся подалі од води, а то всі окуні розбіжаться…
Ліна засміялася. Прі мовчки проковтнув образу Славко витягнув весло, дав його Онопрієві, звелів тримати човна проти течії, а сам почав смикати за тросика. Мотор чхав, але чомусь не заводився.
— Хочу їхати, — примхливо скривилася Ліна. — Чому ми не їдемо?
— Захолов мотор, — заклопотано сказав Славко, присідаючи навпочіпки. — Або бензину багато насмоктало…
— Давай я, — запропонував Прі.
— Теж знайшовся моторист…
— Я й трактора водив, — похвалився Прі. — І хлопцям помагав автомашину лагодити…
— Не дам! Мотор зіпсується зовсім, як ти до нього візьмешся, у тебе око недобре.
— Забобони, — чмихнув Прі.
— Драстуй, Славку! — почувся голос-дзвіночок від берега.
Всі поглянули туди. Онопрій випустив весло від несподіванки. Славко пробурмотів щось невиразне. На кручі стояла незнайома дівчинка років тринадцяти, вбрана у білу лляну сукню нижче колін, вишиту бісером і шовковистою заполоччю, на ногах — легенькі темно-малинові босоніжки. Та найнезвичайнішим у неї видавалося обличчя — яскраво-сині очі промінилися лагідністю й ніжністю, товста золотава коса спадала на груди, високе чисте чоло охоплював віночок з білих лілей.
Ліна з цікавістю дивилася на незнайомку.
— Хто вона? — стиха спитала в Славка. — Де ви познайомились?
— Я її не бачив…
— Чому ж вона знає тебе?
— Славку, чого ж ти мовчиш? — ніжно засміялася незнайомка.
Ліна розгублено поглядала то на Славка, то на дівчинку.
— Розігруєте мене? Обманюєте? Еге ж? Ну, гаразд!
Славко нагнувся над бортом, виловлюючи з води весло, яке впустив Прі. Спідлоба глянув на незнайомку.
— Звідки ти знаєш, як мене звати? Хіба ми стрічались?
— Атож, — забриніло у відповідь. — Ми вже стрічалися.
— Не пам’ятаю. Може, в тому селі, де я раніше жив?
— Це не має значення, — загадково мовила дівчинка. — А що це ви збираєтесь робити?
— Попливемо… покатаємось, риби наловимо, — осмілівши, сказав Славко.
— А мене візьмете?
— А чому б ні? — підхопився хлопець. — Сідай. Я зараз до берега підіпхну човна…
— Коли ви так, то я не попливу, — зашепотіла Ліна на вухо Славкові. — Самі пливіть.
— Ну чого ти? — примирливо мовив Славко. — Незручно ж! Вона нікого тут не знає, а ти набобирилась…
— Все одно не попливу.
Ліна вискочила з човна на кручу і подалася до кущів.
— Що це з нею? — здивувалася незнайомка.
— Не знаю, — знизав плечима Славко. — То сідай, чи що? Як тебе звуть?
— А хіба неодмінно треба звати? — запитала дівчинка, легко ступаючи в човен. — Можна й без імені. А коли охота, то клич Катею…